Здавалося б, що у повсякденній метушні майже не лишилось місця романтиці, що серед розмаїття вечірнього міста ми все рідше підводимо очі до зірок - тих маленьких вогників, що весело блимають у синій глибині ночі. Проте в кожному з нас і дотепер жива та споконвічна жага наблизитись до неба, і сьогодні в киян є можливість водночас і збудити, і вгамувати її.
 

        Для городян уже майже стало традицією - збиратись раз чи два на місяць біля арки Дружби народів для запускання небесних ліхтариків. Звідки ж прийшов до нас цей звичай, яка його історія, у чому її сенс?
 

        Як і багато інших незвичних для нашого розуміння речей, небесні ліхтарики походять зі Сходу, а саме з Китаю. Перші згадки про схожі конструкції датовано ще ІІІ ст. до н.е. З віками їх будова суттєво не змінилась - ліхтарик являє собою бамбуковий каркас, купол із тонкого рисового паперу, обробленого спеціальною речовиною проти загоряння, та пройнятий воском пальник, що нагріває повітря, завдяки чому й відбувається зліт.
 

        Сакральний зміст запуску можна зрозуміти після розгляду конфуціанського світосприйняття. Згідно з ним людина є істотою між простором неба та землі, а все небесне проникнуте потоком живлющої енергії, тому ідея польоту обіцяє наснагу, щастя та здоров'я. Хто ж не бажає й собі такого? Дізнавшись про дату наступної зустрічі, я вирішила приєднатись.
 

        Це був доволі прохолодний суботній вечір. На оглядовому майданчику було не велелюдно: декілька закоханих пар, батьки з дітьми та випадкові відпочиваючі перехожі, яким пощастило опинитись у цьому місці в призначений час. Організатори зробили пробний запуск, і, як мовиться у російській приказці - "первый блин комом" - ліхтарик вітром віднесло до каруселі, високо піднятої над землею, де він й застряг, пручаючись у марних спробах звільнитись. Урешті-решт, він стомлено опустився до поверхні землі, де був бережно підхоплений. Запускання було вирішено не переносити і в умовлену хвилину у небо злетіли куполи у формі сердець та циліндрів. Хтось загадав бажання, хтось відправив туди вгору зізнання в коханні, і всі захоплено-зачаровано проводжали поглядом золоті квіточки, розсипані по темному полю неба. Коли ліхтарики вже зникли з поля зору і всі, змерзлі, але вже більш заспокоєні всередині, розійшлися, мені сяйнула думка, чому ще нас приваблює ця східна розвага. Адже українці мають схожий обряд на Івана Купала - пускають по воді вінки з запаленими свічками. Вінок за язичницькою традицією є аналогом долі, його рух за течією відповідає плину життя без перешкод, а свічку запалюють, щоб доля завжди була осяяна світлом.
 

        Отже, збираючись потішити себе у вечірню годину мерехтінням зникаючого вогника, ми в той же час гармонізуємось; і хтозна, можливо, якщо одночасно відпустити безліч ліхтариків, сповнених теплих і позитивних емоцій, то й увесь світ стане добрішим та кращим.
 

        Катерина Паладій