Хто ми? Звідки і куди прямуємо?Відповіддю на ці три запитання характеризується нація. І добре, коли відповіді співпадають, – це говорить про спільні інтереси і прагнення людей, які називають себе нацією. Але коли вони не співпадають або їх взагалі немає?
Цей текст є своєрідним відгуком на статтю Христини Тузяк “Як на мавпочок...”. Боляче і сумно, коли в людей створюється таке одностороннє бачення як Сходу, так і Заходу України. Адже все залежить не тільки від того, що бачать, але й хто бачить і що він там хоче побачити.
В силу історичних обставин територія України тривалий час знаходилась під владою різних держав і впливом різних культур. Ще одним вагомим фактором було формування протягом 70(!) років комуністичного світогляду у більшої частини українського населення, насаджування російської мови в усіх сферах життя, переселення людей з рідної землі на інші, абсолютно чужі і невідомі їм землі. Як наслідок, маємо російську мову на східній Україні і трагічне минуле УПА на західній Україні.
За цією прозою життя криється інший рівень запитання: чи може спільнота з таким минулим усвідомити себе єдиною українською нацією? Зазначу, що нація – це не дар Божий. Це процес свідомого формування і становлення, керований людиною. Один з англійських дослідників, Бенедикт Андерсон, висуває тезу, що “нація – це уявлена спільнота”. Як пояснює автор, тут йде мова не про те, що уявлені спільноти існують лише в людській уяві. Вони – саме як спільноти – існують значною мірою завдяки цій уяві і здатності індивідуума осягнути, усвідомити себе частиною певної спільноти і зрозуміти факт її наявності.
Отже, нація – це спільнота людей, яка усвідомила себе спільнотою. Одним з факторів формування нації є мова. Саме за мовним критерієм, в першу чергу, об’єднуються люди. Але мовна спорідненість – це тільки одна з передумов, вона не визначальна. Мовне питання не є новим для України – ним вигідно маніпулюють на кожних чергових виборах. Але, можливо, варто перерости свої дитячі комплекси і сконцентруватися на інших проблемах, наприклад, на формуванні національної ідентичності і колективної пам’яті. І акцент треба робити не на відмінностях, а на спільних рисах.
Причиною такої уваги, що приділяється українській мові на східній Україні, стала незвичність чути в російськомовному оточенні мелодійну українську мову. Вона просто не може не привернути уваги. І ми маємо цим пишатися. Для мене самої великим відкриттям була українська мова, яку я почула у Львові (виросла я в російськомовному оточенні). Це як ходити цілий день по вулиці і чути музику.
Важливим моментом є обмін досвідом між студентами Львова, Києва, Харкова, Одеси, Дніпропетровська... Сьогоднішні студенти – це перше покоління незалежної України. В нього немає вже тих стереотипів і комплексів, які ще залишились в наших батьків з радянських часів. Ми вже росли в іншому оточенні. Саме на цьому ґрунті можна формувати сильну і самостійну українську націю. І тільки від дружніх стосунків цих сторін, від бажання взаємодопомоги і обміну досвідом залежить їх самоусвідомлення як українців. З реальних подій, свідком яких я була, маємо позитивний досвід львівських театрознавців, які їздили в Харків на конференцію, де зібралися театрали Києва, Полтави, Санкт-Петербурга і Москви. Для всіх них це був новий і причому позитивний досвід спілкування, відкритість до співпраці без зайвих стереотипів. Ще одним прикладом можуть слугувати туристичні подорожі студентів зі Львова та Івано-Франківська до Кривого Рога. Студенти визнають, що це певним чином зовсім інші світи. Але вони знайшли спільну мову і разом поїхали до Криму. І є ще багато прикладів позитивного досвіду спілкування між людьми різних регіонів, які хочуть і намагаються усвідомити себе Українцями. Студенти – люди “незіпсовані”, які тільки формуються. Тому важливо, як вони сформуються. І поки цей процес триває, ми можемо вплинути на наслідки. Тобто з цього студентства і школярства ще цілком можливо створити національно свідому українську спільноту. Але над цим потрібно працювати. І працювати повинен кожен з нас.
27.04.2010
Муляр Юлія.