Ексклюзивне
інтервю для газети “День” відомої діаспорної громадської діячки та перекладача
у Німеччині. Бесіда з Пані Іриною відбувалася у Мюнхені.
- Пані Ірино, осікльки українські читачі про Вас мало знають, прошу дуже коротко розповісти про себе, тобто де ви народилися, як опинилися в Німеччині, де навчалися?
- Моє дівоче прізвище Качанюк, а після заміжжя - Спєх. Як видаються друком мої речі, я звичайно маю подвійне прізвище, щоб ті люди, які знали мою рідню Качанюків ще з України, також мали можливість дізнатись про кого мова. Рідний брат мого батька був письменником, германістом, викладав. Пізніше поїхав до Харкова і став жертвою сталінського терору - в 1937 році він і його дружина були розстріляні. Я народилася у Львові, і як мала 9 років, ми мусили емігрувати, тому що наше прізвище було знане і батьки не хотіли залишатися під більшовицькою окупацією. Ми попадали у різні табори втікачів і так від табору до табору декілька років. В таборі я ходила до української школи. Там були дуже добрі викладачі, які самі емігрували залишивши усе майно, але свою власну книжку, підручник свого фаху брали із собою. Це були чудові викладачі. І хоч ми жили в поганих умовах, у бараках, але мали дуже добру можливість навчатися.
В 50-му році ті табори розв'язано. Я пішла до Німецької гімназії. Здала матуру (підсумкові тести) у Новому Ульмі, а пізніше ми переїхали до Мюнхена, де я студіювала англійську і французьку мови. Української не було можливості. Славістика була лише російська. Але я пішла на славістику додатково щоб мати можливість як додатковий предмет вчити української. Однак студій українською мовою наділі не існувало, тому я закінчила Мюнхенський університет імені Людвіґа та Максиміліана. Пізніше я вийшла заміж за музиканта, який співав і акомпанував. Була сім’я, так що я не пішла працювати до школи, а працювала в системі німецького народного університету: „Volkshochschule“.
А щойно після 1990 року, як Україна стала вільною, як було зацікавлення українською мовою, тоді також і повстали курси української мови і відтоді я їх викладаю цілий час до тепер.
- А де ці курси відбуваються?
- Ці курси відбуваються в мюнхенському культурному центрі «Ґастайґ» - Gasteig. Давніше було більше зацікавлених, навіть і понад 20 людей, які навчались на одному курсі. Тепер трохи менше, так що тепер маю до 10, які, преважно пов'язані з Україною. Наприклад, це є жінка, яка вийшла заміж за українця, або чоловік, який оженився з українкою, і щоби діти могли спілкуатися і щоби могти взагалі розмовляти з українцями, з тими членами родини, які з України походять. Ну то вони вчаться української мови і мають дуже добрі успіхи. Так що можуть скажімо спокійно розмовляти і розуміти усе.
- Чи ви навчалися у єдиному закордонному українському ВУЗі, Українському Вільному Університеті?
- В УВУ я ніколи не навчалась. Англійської й французької мов там тоді не було і сьогодні також не має. Так що моїх предметів не було можливо застосувати, а тепер я викладаю на УВУ німецьку мову для українських студентів. Раніше у педагогічному інституті, і тепер студенти завжди мають додаткову німецьку мову, що б вже тут, в Німеччині мати можливість порозумітися.
- Пані Ірино, як формувався ваш творчий шлях, як ви почали перекладати, з чого це почалося?
- Я можу навіть і точно сказати з чого це почалося. Це був такий маленький сентиментальний момент, коли я студіювала у Франції. Я до речі, коли студіювала тут у Мюнхені англійську і французьку мову, я рік стажувалася в Англії і рік у Франції. У Франції сиділа вечором сама і читала українські книжки. Мені просто прийшов на думку німецький текст Лесі України "Contra spem spero". Очевидно, що тільки початок, але як я вже розпочала, тоді вже тягнулося дальше і, я думаю, що ця перекладна поезія досить добре вдалася. Вона вже була частіше, рецензована тут усно й тепер видається в Україні друком. І після цього то було таке, що мене спонукувало щораз більше перекладати. Я перекладала прозу, але пізніше також і поезія дуже цікавила, люблю поезію. Справа в тому, що українська література не є тут відома. Всі знають Чехова, знають Достоєвського, але ані Лесі України, ні Тараса Шевченка... Навіть анекдот є, що "ах, я не знав, що Шевченко ще й вірші писав", бо мають на думці футболіста. А очевидно, Шевченко є дуже відоме прізвище. Я сама мала товаришку, в неї прізвище було Шевченко, хоч вона нічого з Шевченком не мала спільного. Але все одно наша література не є відомою і тому я думаю що то є наше завдання - знаючи чужу мову, обов’язково пропагувати українську. Це один з наших обов'язків і я думаю, якщо хтось знає це, то нехай перекладає.
- У якому році ви вперше зробили переклад з української на німецьку?
Це було точно в 1956 році.
- Скажіть будь-ласка, шо вас спонукає до діяльності творчої? Ви вже більше сказали, що є потреба. Але чи є такі речі, що спонукають вас перекладати і робити це постійно?
- Я це роблю постійно тому, що як я вже сказала, вважаю, що наша література є гідна того, що б її у світі більше знали. А як раз німці раніше не дуже добре ставились до українців. Фактично вважали що України немає, що українська мова це є тільки діалект. І щоби спростувати, що це не є діалект, що це є дійсно самостійна мова, яка, до речі, має свої діалекти, має літературу, яка є абсолютно не менш вартісна і гідна того, що б її знав світ. Я літературу дуже люблю, тому мені це справляє приємність і я дуже радо перекладаю, щораз більше. Богу дякувати маю з німецького боку навіть і признання, і замовлення маю, щоби перекласти "Кобзар" на німецьку мову. Я кажу: "хто це видасть?". "Я, - каже професор, з Бонну. - Як є Чехов, чому не має бути українського "Кобзаря" німецькою мовою повністю. Себто може є вибірково, але все ж, щоб його багато було, а не тільки поодинокі поезії.
- Пані Ірино, які проблеми у вас виникають під час перекладу? Під час того як ви працюєте, чи є взагалі такі проблеми?
- Очевидно, проблеми є дуже великі, бо українська мова є зовсім інша від німецької. Труднощів багато, не говорю вже про синтаксис, який є зовсім інший, інша будова речення. Перекладаючи поезію, треба зважати на граматику - в німецькій мові дієслово на кінці, а в українській - на початку, а все одно треба правильно перекладати і в правильному дусі. Є такі вислові, які не стопроцентово відтворюють те, що має український текст. Тут треба відшукати фактично не слово у переклад, а схопити думку і атмосферу поезії. Щоби передати, те що відчуває українець, читаючи скажімо поезію Лесі Українки, те саме повинен відчути в німецькому тексті німецькомовний читач. І це є для мене найголовніше, не слово в слово точнісінький переклад. Навіть можна трохи віддалитися від конкретного тексту, але мусить бути та атмосфера передана, яку передає сам оригінальний поет.
-Чи маєте контакти з іншими україсько-німецькими чи німецько-українськими перекладачами? В Німеччині чи в Україні?
- В Україні фактично менше. Я маю контакт з германістом, деканом факультету іноземних мов у Львові, доктором Володимиром Сулимом. Його син пише поезії, видані друком, які я вже також переклала на німецьку мову. Але в Німеччині я маю контакти, очевидно, майже зі всіма тими, які пишуть і перекладають. Наприклад, Анна-Галя Горбач, її прізвище є відоме. Але ми з нею на правду, дуже в добрих стосунках.
- А ця співпраця дає якісь ефекти?
- Це не є співпраця. Кожен працює для себе. Знаєте, фактично перекладач, то є людина, яка сидить сама-одна, це діалог між поетом і перекладачем, а не з іншими. Бо кожен має інше поняття і може інакше розуміти поезію. І тому тут немає жодної співпраці як такої. Є дуже гарні стосунки, можна дати прочитати, як видне книжка друком, то пересилається. Але такої близької співпраці для самого перекладу я особисто не маю. І я думаю, що це навіть і не можливо. В Штудгарді нещодавно був так званий День перекладача. Організатор цієї зустрічі перекладачів, виступила з дуже гарною передмовою до програми і сказала, що „перекладачі сидять самітно і працюють за своїм столиком, їх ніхто не хвалить, багато ганьблять, а вони передають фактично найбільший скарб того народу для іншого і для світу”. Це правда, вони сидять самітно і найбільші скарби передають дальше світові, це фактично завдання перекладача.
- Цілком згоден з вами. Але я не чув про ваших учнів, можете назвати когось з молодих перекладачів україно-німецьких чи німецько-українських, бо як мені відомо дуже мало таких є фахівців, які б це роблять?
- Я не маю ніяких, на жаль. Можливо, я просто не роблю реклами для цього, але ніхто не зацікавився, аби прийти і порозмовляти зі мною про це.
- Очевидно, такі люди повинні мати високий рівень, щоб цим займатися? Глибокі знання?
- Високий рівень пізніше виростає за роботою. Від початку не можна очікувати рівня, бо пізніше кожна справа удосконалюється. Немов челядник, який починає вчитися і пізніше стає майстром. Так в кожнім фаху. І так само перекладач. Це таке ремесло. Треба наперед вчитися, щоби стати пізніше майстром. Я думаю, що таких зацікавлених є замало. Можна би було набагато більше мати. Література наша така багата, що ми не маємо забагато перекладачів. Скоріше замало. На англійську мову є попит, але на німецьку та французьку менше.
- Дуже коротко розкажіть про вашу, як мені здається, найвизначнішу працю – переклад „Енеїди” І.Котляревського. Чи може назвете ще якісь праці, які дійсно зробили вплив на перекладознавство? Як вам вдалося і наскільки ви задоволені цією працею?
- Почну з останнього, я дуже задоволена. Перекладала багато малих творів, бо не було так багато зацікавлених журналів, там бували поодинокі речі. Від 1956 року і пізніше кожен раз як була потреба, то щось переклалося. Але, очевидно, „вдарила” найсильніше таки "Енеїда" Котляревського. І це постало, як я пишу у післяслові видання, також з потреби. Тому що мій син хотів мати літературу до закінчення гімназії і треба було писати літературну працю латиною і він казав, що зробить порівняння "Енеїди" Вергілія та Котляревського. Але Вергілія всі ті, хто викладають латину знають дуже добре. Натомість щодо української мови, тоді нікого не було, хто б міг прочитати І. Котляревського. А син знаючи, що мама перекладає, попросив маму і треба було творити день і ніч, поспішити, щоб здати працю і що б була можливість її скорегувати. Це не була буденна тема. Почалось від того, що я першу пісню переклала, а пізніше професор Л. Рудницький, якого ви напевне знаєте, прочитав першу книжку і сказав: "Видаємо!". Може хоч чотири пісні, так як були перші чотири пісні "Енеїди" Котляревського перекладені. Для літератури треба було мову трошки пошліфувати. Але, коли ми написали листа до іллюстратора М. Железняка, він запитав: "чому тільки чотири? Енеїда І. Котляревського має 6 пісень ". Звичайно тягнулось ще з видавництвом. Але я сиділа далі і казала, ми робимо тепер до кінця і видаємо повністю. Це взагалі другий в світі переклад. Переклад "Енеїди" Котляревського виданий у Мюнхені, як спільне видання Німецького Університету Людвіґа-Максіміліана та Українського Вільного Університету, з ілюстраціями Олександра Базилевича (з Києва). Була "Енеїда" ще повністю видана на румунській мові.
Я, як ви встигли зауважити, захоплена Лесею Українкою. Це моя улюблена письменниця, яку я вперше переклала. А пізніше також її дуже багато перекладала, поезію і для музиантів також. Вже майже закінчила її драматичні твори - "Касандру" видано в Німеччині, "Лісову пісню" видано у Львові. Тепер я б хотіла видати збірку її драматичних творів, "На руїні", "Кам'яний господар" та ін. Маю багато планів, дещо вже готове, треба тільки з видавництвом домовитися. Паралельно працюю над іншими перекладами. Зокрема, Дмитро Павличко, просив перекласти його поезію, професор Микола Зимомрія. Тепер якраз має вийти в Дрездені у серії „Мала слов'янська бібліотека”, там видаються переклади з російської та інших мов. Вони видали мій переклад "Касандру". Тепер видають твори Д. Павличка. Окрім цього мої поезії друкуються в Тернополі. Ось так цілий час іде праця далі.
- Отже, актуально ви працюєте над Лесею Українкою?
- І над Лесею Українкою й іншими поезіями. Іноді навіть і композитори мене просять, якщо вони написали музику до українських слів, перекласти слова на німецьку. Це я зробила дуже багато для композицій мого чоловіка, які тепер можна співати в двох мовах. Там є також особлива техніка перекладу. Потрібно треба дивитися на музику, щоб правильно голосний був і правильний наголос і багато іншого.
- Пані Ірино, скільки часу в вас пішло на переклад Котляревського
"Енеїди", скільки років чи може це були місяці?
- Місяці, ні! Це вже було 2-3 роки. Перші частини, десь до двох років.
І далі пісні додались ще декілька місяців. Так що із закінченням, із шліфуванням
мови можна рахувати три роки.
Оригінал статті в газеті „День”.
Ярослав Кіт, Марічка Паплаускайте.
Фото Ірини Спєх Ярослава Кіта.