Обходячи
зумисне політичні події, можемо спільно з кожного кроку оглянути досягнення
в заходах щодо відновлення національної пам’яті України. За останні чотири
роки вчасно прийшло націо-пробудження – так і хочеться називати різкий
підйом від темної ночі в українському сні історичному . Попри те, що визнання
на міжнародному рівні Голодомору геноцидом, проблеми із захистом національної
пам’яті є. Чи можна навчити українців єдино правдивої історичної пам’яті?
Хто має стати цим Провідником по темних коридорах тих часів.
Збереження та актуалізація homo-націоналікус, перетворення її на чинник національної ідентичності, освіти та виховання молоді – це стало основним об’єктом уваги у сфері культури. Бути причетними до масштабних проектів культурного, мистецького, історичного характеру стало почесною та відповідальною місією. Та , звернемо увагу, ще й справою модною серед відомих меценатів, які нарешті діляться своїми дарами на користь громади. Вважаймо, що ми повірили, що це тільки початок.
В інтерв’ю для радіо «Свобода» письменниця Любов Голота ще три роки тому сказала що, не може жити людина, в пам’яті якої генетично є утробний страх: «Якщо ми говоримо про якісь цінності демократичні, про свободи людські, то ми повинні говорити про те, що українці боролися самі зі собою, бо вони не давали... цілі покоління, які не могли говорити правду про життя свого народу».
Також для української історичної пам’яті важливе міжнародне визнання так само, як нашу державу було важливо щоб визнали в 1991 році, так само і важливо, щоб історичну пам’ять визнали на міжнародному рівні. Також важливо, щоб і самі українці нарешті цікавлися єдино правдивою національною історією.Із часів Другої світової війни в Україні збереглося немало приводів для суперечок. Єдиної думки з таких питань, як, наприклад, на чиєму боці під час війни були члени ОУН-УПА, немає досі навіть усередині незалежної України. Дослідник інституті українознавства НАН України імені Івана Крип’якевича Микола Посівнич науково переконує, що безсуперечно консолідує націю українців створення політичної нації.
Пам'ять без міфів і постміфів
«Українська історична пам’ять повинна бути єдиною», -
переконаний в. о. голови Інституту національної пам’яті Ігор Юхновський.
Лише за таких умов вона здатна поєднатися з історичною пам’яттю Європи.
Зверніть увагу, що українці служили в арміях усіх держав-окупантів, проте
завжди почувалися у цих військах чужими. Звісно, навряд чи вдасться перебудувати
суспільну думку докорінно, проте важливо припинити формувати міфи й стереотипи.
Водночас визнаймо, Україна не може сформувати просту історію. Незалежно
від того, під яким кутом висвітлювати події в – однаково є певні епізоди,
які аж ніяк не вдасться розтлумачити однозначно. Історики погоджуються:
досі в Україні немає єдиної історичної пам’яті.
Всі станемо піддослідними?
Утім, якщо врахувати пам’ять особистості, було би не
чесно, щоб хтось отримав повноваження її формувати. Науково дослідити свою
пам’ять може дозволити не кожен доброволець. Підводимо до головного - нас
конче зацікавила проблема чи можна навчити історично правдивій пам'яті
в Україні. Для цього намагатимемося дослідити настрої жителів Львова різного
віку, щодо вивчення української історичної пам’яті. Також важливо з’ясувати
яким є шлях вирішення проблеми. Підсумовуючи - можна обрати правильну просвітницьку
позицію, задля мобілізації громади й розуміння ними важливості знання єдино
правдивої історичної пам’яті.
Для цього почнемо з наукових фактів
Українська пам’ять із травмами польськими, кримськотатарськими,
єврейськими, вірменськими, ромськими, болгарськими, грецькими, німецькими
і кримчацькими — представників усіх народів, які були розкуркулені, депортовані,
розстріляні на нашій землі двома тоталітарними режимами. Утім на загальнонаціональному
рівні ці рани переважно ще не усвідомлюються. А ХХ століття - насиченіше
стереотипами від попередніх століть.
Продовжимо методами спостережень
У передтиждень до виборів нового Провідника українців,
ми дізнавалися реальну реакцію львів’ян, щодо актуальної теми національної
пам’яті. Цікавилися думкою жителів Львова від 16 років у різних районах.
Опитали понад 6о людей. Львів’яни, знаймо точно, дуже цікавляться історією
України. Про це ми дізналися за результатами опитування. Респонденти підтвердили,
що цікавляться історичними фактами про Україну: 89,1 % відповідей львів’ян
усіх вікових категорій: «Знання фактів минулого моєї країни, яке переживаю
як рідне минуле». Підсумовуємо: львів’яни відповідаючи на інші запитання
анкети міркували з цікавістю до навчання українській історичній пам’яті.
Майже 30% опитуваних дізнаються невідомі факти української історії відвідуючи
галереї, музеї, меморіали. Та 40 % респондентів дізнаються про історичну
пам’ять із газет, радіо, телебачення. Читають навчальну літературу 14,29
% опитуваних львів’ян. Всі пишаються тим, що живуть у Львові, визначними
рухами, які відбувалися в різні періоди в місті, шанують історичних героїв
більше, ніж сучасників. Відсоткове співвідношення показує, пишаються тим,
що вони львів’яни абсолютна кількість опитуваних (100 %). Також респонденти
підтвердили, що для них важливо чиїми іменами названі вулиці Львова (51,6
%). Зауважимо, що 21,3 % опитаних львів’ян за улюбленців визнають сучасних
визначних постатей Львова, тоді як 64 % цікавляться більше історичними
діячами.
Проте жителі Львова потребують просвіти, тому що для них залишається маловідомою правдива інформація про історичні події , які відбувалися в недалекому XX столітті. Узагальнена картина історичної пам’яті львів’ян досить чітка й суттєво не різниться віковими обмеженнями: як молоді люди від 16 до 23, так і від 65 використовують різні способи, щоб отримати інформацію про невідомі для них історичні факти. Підтверджена важливість причетності до формування правдивої історичної пам’яті і журналістів, і митців, і органів місцевого самоврядування та, перш за все, громади.
Ми розробили гіпотезу про те, що саме професійні журналісти, перш за всіх, повинні зацікавити вивчати та допомогти поширювати в Україні правдиву історичну пам’ять. Цю думку підтримали 26 % опитуваних. Проте львів’яни вважають, що спочатку розповісти про українську історичну правду мають в родині (27 %). Аналізуючи результати відповідей, щодо зацікавлення і підтримки розповсюдження інформації про історичні факти України вченими (22 %) та владними департаментами (21, 4 %), - важко не помітити, що львів’яни досить свідомо розуміють важливість підтримки культури нації в компетенції владних департаментів. Правдивій національній пам’яті можна навчати, якщо запровадити в усіх навчальних закладах обов’язковий предмет «національна пам’ять». Гіпотезу підтвердили 83,3 % опитаних львів’ян. Звернемо увагу на те, що 10 % респондентів відповіли, що не потрібно вводити навчальний предмет «національна пам’ять», тому що важливіше знати загальні факти з історії України, щоб потім робити самостійні висновки. Також 6,7 % львів’ян вважають, що є важливіші предмети які потрібно ввести до навчальної програми, проте не зазначили які, на їхню думку.
Такі відповіді львів’ян. Передовим завданням залишається вирішиння питання: хто має навчати українців вже тепер, різними способами, не чекаючи спокійніших часів? Потрібнотакож показати історію не лише етнічних українців, а й народів, які заселяли Україну й увійшли в спільну історію, як пам’ять нації. Також не забудьмо українців, які жили закордоном та зробили часом більше для збереження політичної нації.
В Україні 2006 року створили Український інститут національної пам'яті (УІНП) — центральний орган виконавчої влади із спеціальним статусом. Основними завданнями Інституту задекларовано: посилення уваги суспільства до історії України, забезпечення всебічного вивчення етапів боротьби за відновлення державності України у XX столітті та здійснення заходів з увічнення пам'яті учасників національно-визвольної боротьби, жертв голодоморів та політичних репресій. Український інститут національної пам’яті має провокувати громадську дискусію, як робить це подібний інститут у Польщі. Працівники польського інституту, скажімо, на головних площах міст виставляють великі фото, величезного розміру плакати, різного роду тексти. Інститут дозволяє собі публікувати контраверсійні статті, які потім науковці широко обговорюють на телепрограмах. Разом із медіами провокує людей до думання і вирішення проблем».
Для освіти юних продюсерів історичних знань у країнах Європи й США зазвичай розробляють разом із методистами й дитячими психологами набори шкільної наочності: плакати, фото, карти, дидактичні матеріали, методички для вчителів. У Польщі розтиражували вже три такі комплекти: про 1939 рік, трагедію на Волині й Голокост. УІНП поки що нічого подібного не видав. Хоча відповідних фахівців в Україні не бракує.
Як досягнення, згадаймо що у Львові діє експозиція на місці колишньої катівні, яка відкрита майже щоденно, для зацікаввлених дізнатися про жертви окупаційних режимів. Національний меморіал «Тюрма на Лонцького» з підпорядкування Службі безпеки України. Зараз його планують передати ще й до Українського інституту національної пам’яті. Схожі музеї є у Литві, Польщі. В Україні такий перший. Те, що в ньому є дуже вражає і це потрібно за будь-яку ціну відновити і, найперше, показувати молоді. В тому випадку й зацікавлених стане більше.
Саме літературних текстів для популяризації національної
пам’яті бракує українцям
Катажина Котинська, перекладач, професор Ягеллонського
університету з Польщі зауважує, що в Україні українська історична пам’ять
в новому романі Оксани Забужко «Музей покинутих секретів»: «Цей роман –
про пам’ять. Про українську історичну пам’ять, внаслідок історичних колізій
пошматовану, спотворену, викривлену. Про пам’ять, яку, незважаючи на всі
індивідуальні, часто справді героїчні зусилля, ніколи й нікому вже не вдасться
повністю реставрувати. Не всі покинуті секрети пощастить розшукати, не
в усіх ямочках – навіть якщо успішно розшукати – вони вціліли. А крім того
–„Музей” вперше в українській літературі подає під однією обкладинкою таку
панораму українського суспільства. Розкошуйте мовою героїв, розкошуйте
майстерно використаними деталями побуту: від Заходу і до Сходу, від 30-х
рр. ХХ ст. і майже до наших днів».
Тому шукайте, перш за всіх, особисто. Єдино національна
пам’ять є. Виходьмо зі тих темних закутків історичних – немає чого нам
там блукати. Наш народ просвічений, як-не-як має більше спільного. Не шукаймо
того, що різнить.
Двері до правдивої історичної пам’яті вже не зачинять.
Тільки ключі гідні носити тільки свідомі Провідники.