«Я не хочу ідеалізувати європейську і критикувати нашу систему», - так розпочав свою розповідь Павло Кутуєв. Проте ж які ключові проблеми існують у нашій системі? По-перше, якщо людина прагне зробити наукову кар’єру, їй за все своє життя потрібно написати два види робіт – кандидатську та докторську. Це два значних зусилля, оскільки кандидатська підтверджує його кваліфікацію як наукового працівника, друга ж є за обсягом вдвічі більшою і теж підтверджує кваліфікацію, але яку, не зрозуміло, тобто науковець стає наче науковим працівником вдвічі? Вважається, що кандидатська вирішує наукове завдання, а дисертація – наукову проблему, тобто є глибшою, однак, на скільки така диференціація всередині наукової спільноти є доцільною? Чому б не робити відбір на основі, наприклад, публікацій? Так у чому ж, власне, проблема? А в тому, що цей процес написання та захисту наукових робіт є надто регламентованим та регульованим, вимоги надзвичайно високі, можна сказати, нереалістичні. Звісно, можна подумати, адже в дисертації вирішується певна проблема, розробляється новий підхід до вивчення певного явища або предмета. Звучить дуже серйозно, але, якщо подивитись на зарубіжні публікації, то навряд там можна побачити посилання на роботи, написані на пострадянських теренах. Через це виникає питання, на скільки ці вимоги до дисертацій є виправданими. Бюрократизація призводить просто до нехтування усіма нормами, адже їх неможливо дотриматись повністю. Це можна порівняти із стрибками у висоту, коли планка знаходиться настільки високо, що її неможливо перестрибнути, хоча потрібно опинитись за лінією, тому винахідливий спортсмен проходить просто понад планкою. Таким чином, у змаганні виходиш переможцем, але яким способом, це вже зовсім інше питання. Якщо порівняти цю ситуацію із країнами ЄС, Сполученими Штатами, то можна знайти разючі відмінності, а саме у обсязі роботи, адже їхня дисертація (PhD) за своїм обсягом відповідаю нашій докторській, а у нас її прирівнюють лише до кандидатської. Проте найголовнішим є те, що університет має сам право визначати обсяг роботи, тобто є можливість швидкого реагування на певну проблему, більша гнучкість. Адже для різних наук обсяги можуть різнитися, порівняємо істориків, які можуть писати дисертації на декілька тисяч сторінок, і математиків, яким достатньо декількох десятків сторінок. На Заході не виникає такої проблеми, що математику доводиться штучно подовжувати свою роботу, а історику, наприклад, скорочувати. На переший погляд це є дрібницею, яка, проте, має значний вплив на те, що виходить з під пера наприкінці, адже якісна робота містить в собі значний інформаційний потенціал, перш за все завдяки обсягу. Такі завищені норми впливають на якість роботи, а також сприяють тому, що останнім часом дисертації захищаються все більшими темпами, що є окремою проблемою. Із бесіди з Павлом Кутуєвим, доктором соціологічних наук, професором "про проблему Реформування третього циклу освіти або ж структурування докторських програм".
Наступна проблема полягає у комітетах, які скликають, для захисту дисертацій. Цей комітет скликається на декілька років із постійним складом, в якому за кожною людиною закріплена певна сфера, в якій вона вважається спеціалістом. Проте, іноді трапляється таке, що навіть у рамках одного напрямку фахівець може бути не дуже обізнаним у певному її відгалуженні, проте навіть за таких умов цей фахівець повинен висловити свою думку, навіть, якщо він некомпетентний у цьому питанні. На Заході науковці для захисту кожної дисертації добираються окремо, відповідно до їх спеціалізації, тобто вони дійсно є Гуру у галузі, якій присвячена наукова робота. Цим самим оцінка дисертації є більш об’єктивною.
Важливим питанням є також проблема плагіату. Багато дисертацій, які захищаються, містять в собі плагіат, і не зважаючи на це, вони акредитуються. У нашій країні практично неможливо не захистити наукову роботу, адже гуманізм завжди перемагає плагіатичне зло.
Головіна Наталія