–
Вже не один рік я відвідую Ваші лекції, Вікторе Ароновичу. Перш за все,
вдячна за можливість спілкування та можливість разом із Вами доторкнутись
до глибини міркувань щодо культурних процесів сучасного стану країни. Тож,
що таке є культура?
– Тема культури мене зацікавила вже здавна. Десь на початку
70-их років у нас почав формуватися напрям філософії культури. Перша
моя книжка називалась «Культура і людська цілісність» (1984). Там я обґрунтовував
своє бачення культури як вільного діяльного спілкування людей заснованого
на спільному визнанні певних смисложиттєвих цінностей. В цьому плані для
мене тоді і досі залишаються важливими такі аспекти культури як її внутрішній
зв'язок з темою людської свободи. Йдеться саме про той аспект людської
діяльності, в якому людина засвідчує себе як свободну, вільну істоту. По-друге,
культура не просто діяльність, а діяльність спілкування.
Далі, це спілкування на базі певних смисложиттєвих цінностей,
які поєднують людей. Для того, щоб творити культуру людина повинна мати
перед собою щось більш значуще для неї, ніж проблеми власного поточного
існування, щось заради чого варто жити. Кожна культура має такий набір
смисложиттєвих цінностей.
– Які проблеми ви вбачаєте в культурі сьогодення?
– У нас досі відчувається брак власне культурної реальності. Не гасел, не цінностей, не декларацій, а ось цієї щільної, пружної, непоступливої, реальності культури, того культурного середовища, яке власне і здатне спонукати людей, налаштовувати їх на певний спосіб поведінки. Культурна реальність не створюється шляхом революції. Вона формується поступово як колись Мамардашвілі казав: «міліметр за міліметром» в людському житті. Треба мати велике терпіння, щоб допомогти народжувати культурі оцю свою реальну плоть. Це не справа революції, це справа освіти, виховання, духовного зростання людей, просто дорослішання нації, якщо так можна сказати.
Мені здається, наболілою є проблема зв’язку демократії і культури. Знаєте, можна бути прихильником демократії, але тверезим, критично налаштованим стосовно можливих однобічностей самого по собі демократичного устрою. Мені здається, що будь-яка демократія є неповною, доки її недоповнює структура культурних стосунків між людьми, недоповнює власне плоть цього культурного спілкування.
– Хто, на Вашу думку, творить культуру: людина чи навпаки людина є продуктом культури? Який зв'язок між цими двома складовими Ви покладаєте?
– Людина, на мій погляд, цілком однозначно в розуміння як окрема людська суб’єктивність чи то окремий індивід чи то соціальна, чи етнічна група сама по собі творити культуру не може, бо культура - це плекання, вирощування того, що здатне зростати саме по собі.
Отже, культура виникає з дбайливого бережливого ставлення людини чи то індивіда, чи то тієї чи іншої групи до того, що ця людська суб’єктивність отримує від зовнішнього світу, чи то як природний ресурс, чи то як спадщину свого минулого. От, жито на полі формує землероба, культурна спадщина формує того, хто її засвоює, хто має її розвивати далі.
– Який шлях розвитку ціннісної перспективи Ви покладаєте на молодь?
– Важке питання для мене, як для людини іншого покоління. Я міг би сказати, даруйте за парадокс, які сподівання я пов’язую із людьми мого покоління, які мені краще відомі. Певні сподівання щодо цього в мене є.
Що стосується молоді, то передусім я хотів би, щоб вона не була такою, якими були у свій час ми. Кожне покоління повинно мати своє покликання. Мені здається, що молоді личить бути відкритою.
Мені, принаймні з мого скромного досвіду спостережень над нашими студентами могилянськими, меншою мірою, звісно, все ж таки острозькими, видається, що молодь зараз дуже різна. Все залежить від маленьких груп, маленьких спільнот, і того, навколо чого вони об’єднуються. Я знаю, що є такі групи молодих людей, які дуже щиро і самовіддано реалізують певні дуже змістовні життєві програми, які можуть мати інституційне якесь забезпечення, можуть не мати. Можуть бути пов’язані з якимось там офіційним становищем, фахом, а скоріше не пов’язані, просто такі радше неформальні групи людей, яких поєднує, як б сказав, не стільки спільний інтерес, скільки спільна спрямованість, спільне налаштування життя. І від того, якими будуть ці групи, ці центри кристалізації залежить те, які настрої, які уподобання будуть переважати в молодіжному середовищі. Я знаю що сучасна молодь, саме молодь кінця першої декади двадцять першого століття здатна жити і працювати дуже щільно, дуже інтенсивно. Так би мовити, не прагнучи до замінників справжніх цінностей, зневажаючи «халтуру». Це може, якщо говорити загалом, сучасній молоді властиво більше, ніж якимось іншим поколінням. Ось це прагнення до справжності як би її не розуміти в людських стосунках, в своїй роботі. Може це щось подібне до того, що я краще знаю на прикладі свого покоління, тобто людей кінця 60-х – початку 70-х років ми тоді вчились і кінчали університети. Тоді теж було таке прагнення до чогось, здавалось справжнім. Але зараз в молодіжних середовищах, мені здавалось, ще більш різноманітне, більш мозаїчне.
Я ще коли був сам молодий у нас сформувалося таке переконання, що вже часи не ті, коли можна дозволити собі бути оптимістом, або песимістом. Треба бачити перед собою перспективу і робити справу.
– Дякую за приділений Вами час та щирі відповіді.
Прийміть мої побажання подальших рясних ідей, плідної
співпраці зі студентами. Натхнення, щирих думок, творчих рішень, конструктивізму
у творенні нових ідей.
Спілкування вела Марія Удуд.