Хто руйнує міфи Чорнобиля

Виставка «Міф Чорнобиль» у великодні вихідні 23-24 квітня пройшла у Харківській муніципальній галереї. Учасники однойменного міжнародного проекту презентували свої персональні рефлексії від проблеми Чорнобильської катастрофи з 25-річної відстані.

Коли іноземців просять назвати кілька фактів, відомих їм про Україну, вони найчастіше згадують події 2004 року, Андрія Шевченка, Євро-2012 та Чорнобильську катастрофу. Не найгірший перелік, але й не найкращий, якщо взяти до уваги, що відомі їм зазвичай поверхові факти, а подробиці, як завжди, лишаються знавцям. Зрештою, знання українців про Чорнобиль перебувають на стадії архаїчної міфотворчості про вовків розміром із тигра та кількаметрових сомів.

Змінити міфи на усвідомлення значення події та відповідальності був покликаний проект «Міф Чорнобиль», що відбувався у Харкові з 14 по 27 квітня. Ідея полягала у висвітленні спільного міжнародного погляду на трагедію. Його мала сформувати група волонтерів з України, Росії, Чехії, Німеччини та Бельгії. Молоді люди, народжені після чорнобильської трагедії, створили єдиний творчий простір, в якому відбувалося ознайомлення із подіями квітня 1986 року, обговорення їх та формувалися творчі ідеї.

Результатом стала виставка, яка на два великодні дні зайняла підвальне приміщення Харківської муніципальної галереї. На мою думку, це один з тих мистецьких проектів, що несподівано не розчаровують, а вражають свіжістю ідей. Сучасні арт-проекти часом дратують порожньою провокативністю або ж неприхованим кітчем. Глядач, втомлений спогляданням так званого «концептуального» мистецтва, концепція якого часто полягає в її відсутності, із втіхою міг знайти тут живу думку. Справжність та щирість завжди відчувається, і саме за це вдячна цій виставці.

Перший з об’єктів, що потрапив на очі – затишна кухня із невід’ємним атрибутом – телевізором, де транслюються ядерні новини, а на столі – радіоактивне печиво, яке можна скуштувати, запиваючи чаєм із жовтих горняток із символікою радіаційної небезпеки. Ніколи не знаєш, як вплине радіація – ця думка метафорично висловлена інтерактивною роботою, в якій відвідувачі могли додати кілька крапель пігменту до різних пляшок, заповнених водою, і ніколи не мали певності, який колір отримають.

Колесо нещасливої фортуни пророкує різні непередбачувані варіанти майбутнього для тіла, зараженого радіацією. Покрути колесо – дізнайся, що на тебе чекає.

Яковлева Ярослава, автор роботи «Місто в целофані», розповідає про свою ідею: «"Город в полиэтилене" - это Припять. Хотелось почтить память о тех, кто лишился жизни спасая наш мир… Почему именно полиэтилен? В первые месяцы ликвидации последствий аварии на ЧАЭС никто не знал, как бороться с радиацией, как ее преодолеть, поэтому в ход шли всевозможные идеи и предложения. Одним из первых предложений ученых было то, чтобы ликвидаторы, снимая верхний слой земли, погружали эту радиоактивную землю в большие полиэтиленовые пакеты и закапывали на глубину 6-10 м. Но вскоре выяснилось, что этот метод не сработал, а сотни ликвидаторов, выполняя эту неблагодарную процедуру, уже получили огромные дозы радиоактивного облучения. Таким образом, мы дарим нашу память трагедии на ЧАЭС».

Нові значення витворювалися впродовж самої виставки, практично жодна з робіт не була застиглою, кожна передбачала співучасть та співтворчість відвідувачів. Виставка запропонувала не просто констатацію факту, що Чорнобиль – це катастрофа для всього людства. Вона наголосила на необхідності персональної реакції на трагічну подію 26 квітня 1986 року, значення якої ми усвідомлюємо лише за чверть століття.
 
 Світлана Ільченко