Непізнана Україна
Увесь світ знає про красу Праги, про загадковий Стоунхендж. Однак, якщо назва нашого чарівного Львова може і викличе які-небудь асоціації в іноземця, то про Кам’яну Могилу, котру за загадковістю та унікальністю можна порівняти із тим-таки Стоунхенджем, вам розповість навіть не кожен українець. Віками обвиває плющ стародавні стіни наших замків, що вмиваються дощами і виснажуються влітку під палючим сонцем, люди палять стародавні дерев’яні церкви невідомо з яких причин, багато музеїв мають за свято, коли до них завітають відвідувачі.
Ось,
наприклад, у невеличкому місті Острозі на Рівненщині була заснована одна
з перших академій у Європі, де вчились грамоті П. Конашевич-Сагайдачний,
М. Смотрицький, З. Копистенський, сюди приїздили здобувати знання і з інших
європейських країн. Саме тут провадив свою діяльність К. Острозький; побував
Б. Хмельницький – навіть можна заглянути до криниці, з якої він пив воду.
У місті є чудовий краєзнавчий музей, розташований у замку, Музей Книги
(в Острозі було надруковано чимало старовинних книг за участі Івана Федорова,
в тому числі «Острозьку Біблію»). Тепер мешканці цього міста жаліються,
що з роками у музеях меншає експонатів, так само як, власне, і відвідувачів…
Так
невтішно зараз виглядає туристична Україна, яка, до речі, має величезний
потенціал у цій сфері: крім того, що наша країна неймовірно багата на природні
рекреаційні ресурси, тут є чимало стародавніх міст і сіл, кожне з яких
зберегло часточку історії і може розповісти про неї за допомогою своїх
замків, чарівних церков, могутніх оборонних споруд, пам’ятників... Хотин,
Підзамче, Кам’янець-Подільський, Мукачеве – одні з тих міст, що готові
поділитися всім цікавим, що збирали століттями з часу свого заснування.
У чому ж причина того, що місця, котрі могли б стати туристичними центрами,
занепадають, антикваріат і рідкісні витвори мистецтва часто продають, а
то і взагалі розкрадають?
Безперечно, і недосконалість законодавств, і, що є ще важливішим, ігнорування законів також зіграли свою роль у тому, що, наприклад, замки, музеї, які не поступаються своїм потенціалом аналогічним місцям в інших країнах, не є особливо популярними. Так, законодавча база щодо охорони містобудівних утворень, історичних населених місць в останні роки зазнала принципових змін. Вони визначені новими законами України, зокрема ''Про планування і забудову територій'', ''Про охорону культурної спадщини''. Однак, як бачимо, таких заходів недостатньо, адже реконструкції пам’яток проходять дуже повільно і не охоплюють всіх історичних скарбничок, що їх потребують, недостатньо уваги приділяється рекламі та заохоченню місцевого населення відвідувати такі місця. Крім того, не слід забувати про корупцію, що, на жаль, і тут «наробила лиха». Експонати музеїв викупаються, а іноді і викрадаються, адже охорона також коштує грошей.
Ще
однією причиною є те, що самі українці недостатньо зацікавлені культурними
здобутками. Я. А. Дубенюк, асистент кафедри міжнародної економіки Маріупольського
державного гуманітарного університету, стверджує, що для того, щоб приваблювати
іноземців, перш за все потрібно зробити ці місця популярними серед місцевого
населення, іншими словами – завоювати внутрішній ринок. Це дає змогу власнику
розширювати діапазон послуг, сумлінніше доглядати за станом об’єкту та
замовити гідну рекламу. Це стосується як приватних туристичних об’єктів,
так і тих, що перебувають у державній власності. Зараз багато музеїв, галерей
тощо є збитковими для України, хоча, якби ними займалися спеціалісти, можна
було б отримувати чималий прибуток. Таким чином можна було би вбити двох
зайців: зберігати й поширювати свою культуру, та ще й отримувати дохід.
Прикладом для нас в цьому випадку може бути Великобританія, що, присвячуючи
багато уваги та коштів розвиткові туризму на своїй території, у 2002-2003
роках отримала 44,4 млн. фунтів стерлінгів, а в 2008-2009 роках – 53, 4
млн. фунтів з цього джерела.
Але
ж привабити українців музеями та галереями вже не так просто. Молодь часто
надає перевагу клубам, кафе, “фастфудам” і подібним закладам; люди середнього
віку, хоч іноді і намагаються присвятити час сімейному культурному відпочинкові,
загалом рідко мають змогу це зробити; літні мешканці України або не дуже
в цьому зацікавлені, або не мають фінансової можливості, їм може перешкоджати
погане здоров’я, хоча серед американців цього віку, наприклад, туризм є
досить популярним. Не вистачає освітніх програм: ускладненою є процедура
виїзду на екскурсії в школах, що відбиває все бажання у вчителів влаштовувати
їх, відвідування музеїв не є обов’язковою частиною навчання, хоча, побувавши
в краєзнавчому музеї, можна отримати значно більше користі, а до того ще
й вражень, ніж від прослуханого (часто лише формально) курсу історії рідного
краю. Так само, на думку студентів, екскурсія храмами різних релігій буде
значно приємнішою та пізнавальнішою, ніж читання підручника з релігієзнавства.
Адже коли ти знайомишся із храмами самотужки, слухаєш розповіді про віросповідання
безпосередньо самих представників цієї релігії, звертаєш увагу на те, що
тобі дійсно цікаво і в результаті запам’ятовуєш більше. Навчання можна
зробити приємнішим, потрібно лише продумати як такі ідеї можна втілити
в життя.
Як бачимо, корінь проблеми знаходиться в нас самих. Доки ми не почнемо
дбати про здобутки своєї культури, поважати її, ніякі іноземці не будуть
цього робити. Ми, українці, забуваємо про собор своєї душі, про який писав
Олесь Гончар в своєму романі, і тому забуваємо про святість тих місць,
що зберігають нашу історичну пам'ять, що мусять гріти душу і бути надзвичайно
дорогими для кожного з нас. Нам слід навчитися пишатися тим, що в нас є,
підносити нашу культуру до рівня європейської, адже ми, як-не-як, живемо
у центрі Європи… Необхідно навчитися шанувати свої культурні скарбнички,
а потім і намагатися познайомити з ними увесь світ.