Записав і фотографував Андрій Білий
15 червня у книгарні «Є» у Києві відбулась зустріч з Миколою Рябчуком, присвячена його книгам «Улюблений пістолет пані Сімпсон: хроніка помаранчевої поразки» і «Сад Меттерніха». Пропоную Вашій увазі скорочену стенограму і власні враження від цього заходу. Я не претендую на докладне висвітлення цієї зустрічі, і лише зібрав для Вас цікаві, на мій погляд, моменти із спілкування учасників.
На зустріч прийшло багато людей, навіть не вистачило на всіх стільців. Аудиторія виявляє живу цікавість.
Після короткого вступу ведучий, письменник Олександр Ірванець на надає слово видавцеві – Юрію Марченко (видавництво К.І.С., http://books.dovidka.com.ua). Юрій каже, що працювати з Миколою Рябчуком – одне задоволення, бо він виконує свої зобов’язання виконати роботу в узгодженому обсязі і часі.
Микола зізнається, що вперше презентує свої книжки у книгарні, і йому
приємно наочно бачити своїх читачів. Автор зазначає, що справді намагається
вчасно виконувати всі роботи, або відмовлятися.
М.Р.: Я знаю що є така погана українська риса – не відповідати, не виконувати, не встигати, запізнюватись. І оскільки мені (так сталося в житті) уже років 20 приходиться досить часто бувати за кордоном, я спостерігаю неприємні речі – нас часто бачать саме такими очима. Нас бачать як людей необов’язкових, людей дисфункціональних. І мені страшно прикро. Я намагаюсь, принаймні власною роботою, спростовувати цей стереотип українця такого вайлуватого, забудькуватого і необов’язкового. Речі часом відбуваються навіть фантастичні. Мені, наприклад, пише чеська перекладачка, яка підготувала дуже добру антологію української прози, що половина авторів не відповідають на її листи. Здавалося б, вони мають бути зацікавлені, так? Їх переклали чеською мовою, добре видавництво, добра перекладачка. Потрібно якісь формальності полагодити: формальний дозвіл та ін. Вона чекає місяцями, а вони не реагують. Я не можу збагнути причини цього, але така сумна реальність. Тому, працюючи над цією книжкою («Улюблений пістолет пані Сімпсон: хроніка помаранчевої поразки»), я намагався працювати над коректами в поїздах, в літаках, в готелях. Але я намагався справді відповідати вчасно. Так що тут мій дорогий видавець не згустив барв, не перебільшив.
Далі Микола розповідає про власну творчість.
М.Р.: Я справді покинув літературну критику, я покинув прозу, поезію. Але я не знаю, чи це справді політологія. Боюсь цього слова. Я зразу, коли чую слово політологія, бачу якісь пики в телевізорі, які щось там розказують. Власне не розказуюсь, а агітують за того чи того кандидата. І мені це страшно неприємно. Я бачу цю агітацію. Видно неозброєним оком, що це ніякий не аналіз, ніяка не дискусія, а звичайна пропаганда. І цього я хотів уникати. Щиро кажучи, я вважаю, що всі жанри є добрими, крім нудних. Це давня приказка. Я думаю, що тексти, які я пишу, їх можна називати публіцистикою, можна називати політологією, якщо комусь завгодно. Але в принципі то така сама критика, такий самий аналіз, який за великим рахунком походить ще з моїх студентських років. Я здобував першу вищу освіту у Львівському політехнічному інституті і мав щастя вивчати нарисну геометрію, математику і різні такі дуже цікаві субтильні речі, які мені страшно я вважаю допомогли, може навіть більше, ніж наступний Літературний інститут ім. Горького. Тому що Політехніка дала логічне мислення, дала структуру, дала певну дисципліну.
Далі автор пояснює назву книги «Улюблений пістолет пані Сімпсон: хроніка помаранчевої поразки».
М.Р.: Чому така химерна назва? Це питання, яке першим ділом задала моя теща. Вона читає всі мої книжки і дуже їх любить, але часом назви її дивують. Часом обкладинки теж дивують. І вона ось питала – ну я розумію чому хроніка помаранчевої поразки, але при чому тут Сімпсон, хто така Сімпсон і чому пані Сімпсон? Сімпсон – героїня відомого мультиплікаційного серіалу про родину Сімпсонів. (Що по-нашому можна перекласти як Простакевичі, чи Простенькі, Простецькі). Дуже гарний серіал, який (хтось мені казав), що наші фахівці ніби то збираються заборонити. Щось із почуттям гумору, а можливо навіть і якісь фрейдистські комплекси спрацьовують. Тому що фільм на мій погляд дуже дотепний, дуже гарний і, на відміну від тієї реклами, яка є на вулицях, він не є пошлим, він не є вульгарним. Так що забороняють, на жаль, в цій країні не те. Хоча я взагалі противник будь-яких заборон, оскільки я вважаю варто почати забороняти, як ми ніколи не зупинимося. Ці заборони будуть нарощуватися і завжди заборонять не те, що треба (з досвіду). Отже, пані Сімпсон є головною героїнею цього мультиплікаційного серіалу, який гарно перекладений українською мовою, є дуже забавний. Ми всією родиною (мабуть, і самі Сімпсони) дивимось цей мультик. Це, може, єдина подія, коли вся наша родина збирається, щоб подивитись цей мультфільм. В одному з епізодів цього фільму є історія про Гомера Сімпсона. Він такий невдаха – йому весь час не щастить, але в кінці він якось викручується. Одного разу він вирішив зарадити всім своїм проблемам за допомогою пістолета. Він вирішив, що йому для повного щастя не вистачає тільки пістолета, який допоможе йому жити в цьому важкому, жорсткому, невблаганному конкурентному світі. І ось він придбав собі (бо це, як Ви знаєте, в Америці не так важко – не треба йти там на Петрівку (прим. авт. статті: один з найпопулярніших центрів торгівлі у Києві), а можна піти в крамницю). І потім виявилось протягом цього фільму, що у нього внаслідок володіння цим пістолетом неприємностей побільшало. Тобто не поменшало, а навпаки додалося ще проблем. Його дружина Марш Сімпсон втомилася від цих клопотів і почала благати його – Гомере, дорогий позбудься цього пістолета до біса, бо ще гірше з цим пістолетом. І він погодився, справді зрозумів що краще його викинути. Але гарна цяцька: блискуча і досить дорога. Він її потримав в руках і каже – я не можу. І звернувся до дружини – викинь ти цього пістолета. Доборе, звичайно! Вона теж взяла до рук цей пістолет, побачила себе з ним себе у дзеркалі – така гарна молодиця! Вона перед дзеркалом підкинула його по-ковбойськи до гори і піймала – о, кул (це круто)! І сховала собі в торбинку – тобто, знадобиться. Їй було шкода викинути ту цяцьку. Так от, я використав в червні 2005 року цю метафору, образ цієї пані Сімпсон своєрідний символ молодої, на той час нової нашої помаранчевої влади, яка успадкувала від попередників так звану шантажистську державу. Тобто не правову державу, державу збудовану на шантажі, на неформальних різних укладах. І вона не наважилася викинути оту шантажистську державу, весь цей механізм, поламати його, створити абсолютно нові інституції.
Ця найновіша книжка – не тільки про історію поразки, вона також про сумний досвід політиків, які не мали відваги, чи не мали візії, не мали розуміння в тому, що потрібно міняти інституції. Засадничо, не помінявши інституції, не можна нічого збудувати. Зрештою, якщо Ви подивитеся на усі ті країни, які досягли певного успіху в посткомуністичній трансформації, - вони всі почали від того, що вони кардинально поміняли інституції, вони змінили інституційний дизайн. Власне, це й головна тема цієї книжки. Вона має різні розгалуження, складається з різних деталей, які я не буду переповідати. Зрештою, тут з нами є файний політолог.
Ведучий запрошує до розмови Олексія Гараня.
О.Г.: Чому я опинився там ззаду (в залі)? Тому що я запізнився. Але чому я запізнився? Бо я зачитався книжкою і проїхав зупинку. Мультсеріал по Сімпсонів я не дивлюся, але мої студенти (вони більш підковані), коли я сказав що іду на цю презентацію, вони одразу зрозуміли про що йдеться і до чого тут пістолет. Більше того, вони передали привіт опоненту Грицака, тому що Микола говорить про 2 чи 3 України, а Грицак - про 20.
Те, що говорить пан Микола, не завжди сприймається однозначно. Деякі речі, які уже зараз сприймаються однозначно, вони раніше сприймалися не однозначно. Я пам’ятаю в 98-му чи 95-му році один відомий професор Гарвардського університету страшенно був обурений терміном «креольщина» і «креольська Україна», бо він вважав, що то є приниження другої частини української нації, яка говорить російською мовою. Мені цей термін теж не дуже подобався, але я обережно спробував Миколу захистити, і потім пожалкував, що я захищав. Тому що цей гарвардський професор страшенно розлютився. Я потім подумав, що мені, можливо, дорога в український інститут тепер перекрита, але слава Богу ні. Це я до того, що деякі речі є суперечливі, з ними можна сперечатися.
Коли я думаю на загал, Микола робить страшенно велику роботу, я йому по-білому заздрю. Тому що від своїх статей Микола перейшов до книжок, які перекладаються багатьма мовами. А я від книжок перейшов відомо до чого – до появ на екрані. І, до речі, не зрозумів оцю от репліку (пана Миколи) про пики, які з’являються на телеекрані ?. На загал я хочу сказати, що це величезна просвітницька робота. Ми її часто не бачимо, тому що статті, коментарі десь там виходять, сюди не вертаються. А це дуже важливо, що Україну перестали сприймати як Terra Incognita і тут велика заслуга Миколи.
Знаєте, є ж різні типи українців. В стосунках з Заходом, вони можуть говорити однією мовою (українською). І от є такі люди, - якщо вони мають контакт з Заходом, вони його на себе зажали – і зась. Нікого туди не пустять. Тому що це доріжка для поїздок, fellowships (прим. авт. статті: стипендій), гонорарів і т.д. Микола належить до людей, які діляться своїм надбанням (і не тільки думками, а й контактами), який дійсно просуває і інших.
Тепер кілька слів стосовно цієї книжки. Я думаю, що найголовнішу похвалу я вже сказав: що я проїхав свою станцію метро, бо дійсно зачитався. Деякі речі дуже важливі. Тут говориться про засадничі речі, які привели до невдач помаранчевої революції. Можна ще говорити, поразка – не поразка, до речі. Ідеться про інституційні речі, - що їх треба було змінювати. І тут ми дуже близькі до цієї дискусії, яка велася і ведеться серед політологів. Ми часто пишаємося тим, що ми не Росія, що у нас плюралізм, політична культура закладена в крові, що вона склалася. І хто б у нас не був – Кучма, Ющенко, Янукович, Тимошенко, - все одно є плюралізм. Як кажуть на Заході, pluralism by default (прим. Авт. статті: заочно). І я сам цим часто користуюся, щоб пояснити, що ми є не верблюди, що ми не Занзібар, що у нас є цей плюралізм. І на це зараз все більше говорять – ну добре, є цей pluralism by default, але це не говорить про те, що вироблена демократична процедура, що є демократичний процес. Важливо, що Микола на цьому робить акцент. Тобто, ми не маємо приймати що це у нас є, як дане. Я намагаюсь завжди послати в дискусіях з Заходом якесь позитивне повідомлення, та ми завжди мусимо мати на увазі, що є і негативний сценарій розвитку. І для того, щоб його уникнути, про нього теж потрібно говорити. І треба думати, що потрібно робити, щоб цього уникнути. А для цього справді потрібні інституційні зміни. Хотів би відзначити, що Миколу не заносить в крайнощі. Наприклад, в епілозі Микола розмірковує про те чи «впала» нам незалежність (а ми її не чекали), чи ні. І він говорить, що ця теза, - вона є абсолютно неправильною, бо ця незалежність є вистражданою. Наводяться приклади із історії, в т.ч. з нашої «Креолії». З іншого боку, ми маємо бути свідомі, що за незалежність боролася меншість. А інші вже сприйняли це як даність. Тому що це був раціональний вибір, тому що сподівались що буде краще. Але не мусимо ані применшувати боротьби і багатьох наших відомих діячів і нас з Вами (бо багатьох з Вас я пам’ятаю по неформальних клубах 80-го, 90-го року), бо (одна з причин чому ми швидко не змогли просунутися до Європи) ідея європейськості не захопила все суспільство. Микола багато про це пише. Можна полемізувати, що є європейська культура, є совєтська культура, є культура великої Хоружівки, є культура Річі Посполитої (яка, в свою чергу, не є європейською повністю). Багато тез, які я не сприймаю у виконанні інших діячів, чомусь завдяки Миколі я сприйняв.
Щодо помаранчевої поразки. Я намагаюсь все-таки використовувати термін незавершена революція – щось вона все-таки нам дала. Я зустрічався з одним дипломатом з далекої країни, яка не має тут представництва, і сказав що ввечері я іду на live talk show (прим. авт. статті: живу розмову з відомою людиною) з прем’єр міністром, то він сказав – воно ж буде записано, а потім буде показано. Я відповів – та ні. Він просто обалдів, запитав о котрій годині і зібрався дивитись. Є речі, які нам вже обридли, до яких ми ставимося критично, але насправді це є певні завоювання. Так, підвели нас лідери, нажаль. Та все-таки я думаю, що мабуть ще не все завершено. Може ще рано говорити про поразку, може ще будуть якісь проміні.
О.І.: А тим часом пан Рябчик хоче відповісти, що ми є не Занзібар, а насправді, наскільки я пригадую, останні років 15 в Україні не їдять політичних опонентів.
Пан Микола знову бере слово.
М.Р.: Відразу про поїдання опонентів. Один із сюжетів цієї книжки – це намагання розрізнити лібералізм і демократію. Тому що ми звикли до того, що демократія – це щось добре, зі знаком плюс. А коли вона погана, то не можуть збагнути, чому вона погана. Річ в тому, що західна демократія – це не просто демократія – це ліберальна демократія. І наголос на слові ліберальна. У нас, власне, цього лібералізму ніколи не було, а лібералізм якраз полягає в тому, про що тут щойно влучно й дотепно сказав Сашко Ірванець: навіть більшість, навіть демократично проголосувавши не має право з’їсти меншість. І в цьому полягає лібералізм. Демократія якраз цього не заперечує. Можна цілком демократично більшістю голосів прийняти рішення про з’їдження твоїх опонентів. це буде демократія, це буде абсолютно згідно з демократичними принципами. Більшість вирішує долю меншості. Лібералізм каже про те, що меншість має права невід’ємні, які ніяка більшість не може порушувати. Ось про що ідеться. І цього у нашій свідомості, в свідомості більшості, в свідомості наших політиків ніколи не існувало. Це теж один із сюжетів цієї книжки.
Мушу сказати, що іноді доводиться займатись такою роботою, яка відволікає від якихось важливіших стратегічних речей. Я каюся, останні роки я мабуть більше написав текстів англійською мовою, ніж українською, що не означає що я став головним автором. Тому що я англійської добре не знаю, - я пишу таким пі джином. А потім уже сам себе перекладаю українською мовою. От щойно вийшла стаття в німецькому журналі Internationale Politik, змовлена до 70-річчя пакту Молотов-Рібентроп. Вийшла по німецьки. Має вийти ще й по англійськи – так зване Global Edition (прим. авт. статті: глобальне видання). По-українськи, бо до того я за контрактом не можу сам себе навіть перекласти. Такі бувають сумні обмеження.
Я також хочу зробити заувагу щодо виступу шановного Олексія. Я не вживав в цій книжці слова «креол». І взагалі тривалий час я його не вживаю. Не тому що я вважаю термін поганим. Просто справді реакція була якоюсь занадто гострою, негативною на цей термін. Я трактую «креолів», «не креолів», як громадян цієї країни, і в цьому відношенні я їх не розрізняю і нікого не хочу ображати. Просто, іноді важко знайти адекватніший термін. Коли описуєш певні явища (а всякий опис певного явища уявлений зі спрощення), тому що світ є багатоманітний, і коли ми хочемо його якимось чином описати, концептуалізувати, ми його запаковуємо в шухлядки, запаковуємо його в сіточку якусь таку, клітинки. Насправді воно не пакується. Тому виникають проблеми. Щоправда, недавно я прочитав кілька статей американського дослідника, який родом із Білорусії, і він походить із такого білорусько-креольського середовища, - він називається Григорій Йоффе. Він вживає цей термін. Він описує білоруську ситуацію, в тому числі посилаючись на мої тексти, так що я змушений констатувати, що цей термін пішов уже в науковий обіг.
Ну і остання заувага і продовження того, що сказав Олексій Гарань. Вона стосується також одного з сюжетів книжки «Улюблений пістолет пані Сімпсон». Це проблема суперечності між інституційними змінами і змінами політичної культури. Це дуже серйозна проблема в політології, тому що є дві школи. Одна каже, що насамперед треба змінити інституції, і тоді зміниться політична культура. Друга каже – ні, ми нічого не змінимо, інституції не будуть працювати, якщо не змінити політичну культуру, тому що ті самі інституції, перенесені з Англії до Зімбабве, скажімо, вони не працюють. Це суперечка на тему що було раніше – курка чи яйце. Очевидно важко на це відповісти. Очевидно, що інституції формують політичну культуру, а політична культура обумовлює функціонування інституцій. Але, все-таки я вважаю, що змінити інституції легше, тому що політична культура змінюється роками, десятиліттями, століттями. Натомість інституції, якщо мати візію, якщо мати політичну волю, консолідовані зусилля, то в принципі можна якимсь чином змінювати і, зрештою, трансформація наших західних сусідів (Центральної і Східної Європи) показує, що це можна зробити. Я цю дилему між яйцем і куркою розв’язую на користь інституцій. Я вважаю, що починати треба з інституцій. Хоча і політична культура теж відіграє роль.
О.І.: Коли Микола казав оці останні речення, мені чогось подумалось що справді в Грузії Саакашвілі примусив ДАЇшників не брати хабарів. Тобто це можна якось… Хоча як це – грузинські ДАЇшники, які не беруть хабарів, - у мене це в голові не вкладається. Це навіть страшніше, ніж українські ДАЇшники, які не беруть хабарів ?.
М.Р.: «Улюблений пістолет пані Сімпсон» - це злободенна публіцистика, і я буду дуже радий, коли вона за кілька років буде вже не актуальною. Я щиро хотів би, щоб ця книжка за кілька років потрапила на смітник, і нікому вже не була цікава. Дай Бог, щоб так у нашому житті все змінилось. Натомість книжка «Сад Меттерніха» писалась як більш амбітний проект, який у якихось своїх фрагментах повинен працювати трошки довше. Навіть якщо Україна стане членом НАТО і Європейського Союзу, мені би хотілось, щоб ці есеї були актуальні і надалі. «Сад Меттерніха» принципово є наша книжка, бо вона писалась насамперед для себе, як такі собі подорожні нотатки. Це якісь рефлексії, роздуми. Ця книжка вийшла в кінці минулого року у Львові. Вона ще є в книгарнях львівських, але її нема вже на складі, і видавництво не мало, що передати до Києва. Моні прикро посилати читачів до львівських книгарень. Можливо, є в якихось київських – я не знаю.
Ведучий надає слово Віталію Пономарьову.
В.П.: Насправді ця книга мала би мати назву згідно за своїм змістом «Сад рябчика». Бо це той сад, який був розбитий паном Михайлом у 80-ті роки. Більшість тут пам’ятає ту суспільну задуху, від якої хто ховався в катакомбах, а пан Микола задля свіжості повітря розбив свій власний сад. Спочатку на підвіконні. І він його всі ці роки плекав. Цей сад проростає з двох моментів. По-перше, це сад Едем Європейської цивілізації. Це сад божественних пісень української, а тому європейської культури. І дуже важливо, що пан Микола досліджує подорожніми способами цей образ, це поняття сродності. Бо все, що ми бачимо зараз, це просто слідування, пізнання своєї сродності і простування цим шляхом. І друге, з чого проростає цей сад Миколи Рябчука, це, власне, і є шлях. Коли Микола був дуже молодий, він користувався малою колісницею. Як ми пам’ятаємо, вона котиться вузьким шляхом, і нею дуже мало хто простує. Бо він не хотів, він уникав колаборації із владою. А була ще велика колісниця, і власне вона котиться зараз широким шляхом. І дуже багато хто нею їде. І певним чином ця книжка про ці перегони колісниць. І я хочу закінчити гарною настановою нашого з Миколою спільного знайомого білоруського поета Андрія Хадановича, який дуже добре сказав – «Як сказав один освічений месьє, треба друже доглядати свій Садом».
О.І.: Ви зрозуміли, що це Миколи Рябчика пишний сад, а не глухе провалля. І брати послали його стерегти сад, а свого саду він і не встеріг.
Далі автор читає уривок з есею «Сарматський експрес».
Ведучий зазначає, що пан Микола також є талановитим колумністом, і запрошує Ростислава Хом’яка сказати кілька слів про Миколу Рябчука як про публіциста, колумніста.
Р.Х.: Так, я читаю Рябчика в Інтернеті. Був тут, я читав його в газеті. Наприклад, минулого тижня я був у Львові, і читав його кавал – називається «Нострифікація». Поросто сльози лізуть на очі, як дочитав до кінця останні два абзаци. Це є добра річ. Наших родичів донька є в Америці, здобуває вищі ступені. Тепер вона їде до України і буде мати нострифікацію, про яку писав Рябчук. Я сидів біля ректора Бориса Хиджака, я просто весь час спиняв свій «ви мій гарвардський докторат». А він вже в Україні є, так що він на рівні того нострального інституту.
Рябчук є великий письменник і публіцист. Я скажу дещо про те що також називаємо тут презентація. Я вперше був на презентації десь тому 12 років, не більше в Україні. З того часу я ні разу не був на презентації. В Америці і в Канаді всі газети мають рецензії щодня, на телебаченні є зустрічі з письменниками. А тут є презентації. Ця презентація є в книгарні, якої я досі не бачив (мене пару років не було в Києві). Я про неї читав величезний панегірик-статтю Олеся Мотиля. Це нагадує вашингтонську «Політика і проза» (Politics & Prose), коли приходять люди на зустріч з письменниками, вони просто говорять про себе. Люди книжки купують. І письменники сидять.
Давніше я не погоджувався з таким випадком. Конкретно кажучи, 99-й рік, - вибори в Україні. І я зовсім не сприймав те, що написав Рябчук. Ми з ним сперечалися. Одного разу він мені сказав, що говорив зі своїм батьком, і батько власне мав ті погляди що я маю. Так що тут може є справа батьків і дітей, бо в 99-му році мені не подобалися погляди Рябчука щодо української політики. Тепер я читаю його дуже радо. І я вже маю книжку «Сад Меттерніха». Ми навіть з моєю жінкою трохи посперечалися. Для неї Меттерніх то є вселенський прогрес і все проти Наполеона. Для мене Меттерніх то є той що притискав італійців. Так що я почав вже «Сад Меттерніха» і дальше буду читати. Так що шановні пане і панове, вже немає Меттерніха при живих. Але якщо би він був ще жив, то він Вас до EU (прим. ред.: ЄС – Європейська Спільнота) не пустить, бо ж дивіться Азія пнеться на його село. Так що, вибачте, до Європейського Союзу він би Вас не хотів. Так саме як не хотів би Проді в Італії. Мені дуже приємно бути в цій гарній книгарні, бачити гарних людей і пана Рябчука.
Олександр Іранець пропонує аудиторії задати питання.
Чоловік з зали: Цікава, дивіться, обкладинка: є два об’єкти, які нібито порушують авторське право (прим. авт.: на обкладинці символіка помаранчевої революції і пані Сімпсон). Ви не боїтеся нічого, але от такої дрібниці? Отже підкова і Сімпсон. Чи не можуть з цим бути якісь нюанси?
М.Р.: Ви знаєте, я не знаю міжнародне право, я не є фахівцем. Я думаю, що видавці краще за мене знають і мають досвідченіших юристів за мене, але ідеться по-перше про фрагмент, а по-друге про певне карикатурне пародіювання цих символів. Так що це не є їхнє відтворення, їхнє використання в прямому значенні, і це є пародійне, що допускається. Карикатуристи не могли б працювати, якби не могли малювати портрети Ющенка, Буша, Брежнєва, Горбачова, кого завгодно. Тобто просто не було би карикатуристів, тому що все це треба було би охороняти авторським правом. Це моя інтерпретація. Можливо, видавець має іншу думку.
Ю.М. (видавець): Нема нічого такого поганого, що не можна було б обернути на добре. Тому скандал (хай би невеличкий), книжці не завадить?.
М.Р.: Я не хотів би іти шляхом Уляненка, але я з заздрістю дивлюсь на його популярність, на його рекламу-розкрутку.
Автор статті: Привідкрийте трошки завісу: над чим Ви зараз працюєте?
М.Р.: Якщо мова іде про поточні справи, то я готую українську версію тексту, який я написав для німецького журналу Internationale Politik. І я сподіваюсь що ця українська версія буде незабаром готова і вийде десь в серпні-вересні в часописі «Критика», з я ким я в основному співпрацюю (тут в Україні). Якщо не рахувати «Газети по-українськи», де я щовівторка маю свою колонку. Ну а також є кілька амбітніших проектів (я не знаю коли будуть завершені). Мала би бути книга про посткомуністичну трансформацію – така суто академічна книга, наукового типу. Знову ж таки, я ще не вирішив, чи буду я її спочатку писати по англійські чи по українські. Але обидві версії буду старатися зробити. І книга (мабуть, це вже буде такий вже дальший проект, книга життя має бути) про постколоніальні проблеми сьогоднішньої України. Тобто, досить ґрунтовний аналіз постколоніальної ситуації. Але це вже дуже великий матеріал, він дуже складний, і я до нього ще якось не дозрів, не доріс. На превеликий жаль, доводиться займатися різними поточними речами, повсякденними.
Жінка з зали: А зібрати всі Ваші колонки в якусь одну збірку?
М.Р.: Ви знаєте, ця ідея вже давно виникла. І навіть я піддався минулий рік на пропозицію видавництва «Піраміда», яке хотіло це видати. І вони навіть уже підготували цю книжку і я навіть бачив обкладинку цієї книжки у Львові. Але, чи це назва так видавництва фатальна, чи це справді криза на них наїхала, чи це може податкова ?. Але книжка не вийшла. Вона мала бути презентована на минулому книжковому ярмарку у Львові. Вона має вийти цієї осені. Якщо не вийде цієї осені, я вже маю в Києві улюблене видавництво, - так що буду міняти контракт. За той час з’явилося багато нових колонок. Я не всі буду включати до книжки, але деякі включу.
Автор статті: Як Ви прийшли до творчої праці в якості письменника? Які були, на Ваш погляд, ключові фактори, які спонукали Вас до цієї творчості? (Я розумію, що це глобальне питання але, якщо можна коротко).
М.Р.: Я б сказав, що це навіть інтимне питання?. Я переконаний, що людина, яка пише, вона вже має певні проблеми психологічні, неврологічні. На це питання відповідь може дати професійний психолог, навіть фрейдист. Але оскільки я критик, аналітик і, як я уже казав, політехнік, то я все-таки намагаюся тверезо на ці речі дивитися. Я не ідеалізую письменницької професії. Навпаки, я вважаю, що це є певне відхилення від норми. Це є якась сублімація. Почав я писати в школі. Причому почав писати не з віршів, а якійсь такі дивні епігонські фантастичні оповідання вигадував. Потім ми з кількома друзями писали якісь пасквілі на шкільну дирекцію, на завуча, на вчителів. Що дуже погано закінчилося, як Ви розумієте. І це був перший сигнал після якого я мусив би зупинитися, а я не зупинився. Зі школи мене не вигнали, але потім вигнали з Політехніки, тому що я додумався писати якісь оповідання в стилі Кафки. А Ви розумієте, Кафку можна інтерпретувати, особливо при тоталітарній державі, як завгодно, - залежно від рецензента. А оскільки рецензенти всі були в цивільному, то вони це проінтерпретували належним чином і мене з 3-го курсу з Політехніки виперли. Що, однак, не сказалося на моїй подальшій кар’єрі в тому сенсі, що я потім все одно закінчив заочно Політехніку. І в тому сенсі, що я потім все одно так і не працював за фахом. Ну, а якщо Вас цікавить, чому я покинув писати, то це знову ж таки потрібно звертатись до психоаналітика, до психолога – я не знаю. Я перестав писати прозу і поезію десь в кінці 80-х років. Це може буди зв’язано: а) з Перестройкою і свободою слова. Тобто, всі ці тексти, які я писав раніше до шухляди, до друзів, до знайомих, - вони раптом зробилися доступними і легально публікованими. Тобто, у мене, можливо, пропав інтерес. Це перша можлива інтерпретацію, - найбільш така шляхетна. Друга, банальніша: може просто бути, що я зробився конформістом, я покинув рідний Львів, покинув андеґраунд, а пішов на роботу в редакцію мого улюбленого журналу «Всесвіт». Тобто, я став частиною істеблішменту і змову писати ці андеграундні оповідання вже якось не випадало. Може ще бути інша причина: я покинув рідний Львів, я переїхав до Києва де я живу досі на еміграції, в діаспорі. Тобто, я почуваюся тут загалом непогано – тобто не гірше, ніж в Нью-Йорку, Варшаві чи де інде, але в принципі я почуваюся на еміграції, в діаспорі. Ну, і може бути ще багато інших причин: я одружився, став добропорядним сім’янином. Знову ж таки, я не міг уже продовжувати таке богемне життя, яке відбивалося в моїй прозі, а іншої прози я не навчився писати. Але знову ж таки, повертаючись до цієї всієї психоаналітики, я зізнаюся що і та вся так звана політологія, і та вся есеїстка, яку я продовжую писати, вона великою мірою є сублімація. І великою мірою є продовженням тої прози. А якщо йдеться про есеїстику, то навіть і поезії, тому що добрий есей, він як і добрий вірш, має тезу, антитезу, і певний катарсис чи претензію на катарсис. Якщо вдається. Часом не вдається, частіше не вдається.
Зустріч завершується в дружній, веселій атмосфері.