Назва дискусії, проведеної 3 листопада на філологічному факультеті університету ім. І.Франка, походить від однойменного роману В.Винниченка, який судячи з усього сказаного більшість  з присутніх таки не читала.
 Перш за все впадає у вічі скупе і штучне читання промови, яка мала б, на мою думку, бути живою, якщо вже йдеться про чесність.  Далі на чесність наступає стійка система релігії, а наприкінці взагалі виникає питання, чи потрібна нам вище згадана чесність. Причому одразу дається монументальна відповідь у словах, що ми маємо до утопічної чесности прямувати, не пояснюючи причин, високо тримаючи прапор, наче ми знову опинилися на радянському мітингу.
 І от, я пишу, бо багато питань залишились незаданими, і, якщо змовчати зараз про це, я, певно, буду перед собою нечесною. Отже, що таке чесність з собою? Згідно з висловленими на зустрічі думками, це така життєва позиція, яка передбачає узгодження своїх дій зі своїми принципами, зі своєю правдою. Тут одразу з’являється дві правди: твоя і Іншого, котрі нерідко суперечать одна одній (правда студентів і викладачів, адміністрації і політв’язнів). Постмодернізм проголошує суб’єктивність кожної окремої правди серед нескінченної кількости можливих правд. Тобто людину, чесну лише перед собою, тут відверто звуть егоїстом. Чесність перед собою тут модифікується у чесність перед людьми і Богом (спричинену присутністю представників адміністрації Українського католицького університету). Невже потрібно пристосувати свою правду ще до когось? Чи не початок це, власне, лукавства, яке зустрічається у Євангелії з найбільшою кількістю знаків оклику? Здається, спершу слід навчитись шанувати (любити) себе, а потім вже свого ближнього.
 Отже, чесність з собою – такий стан душі, коли ти, пробачте за тавтологію, можеш дозволити собі те, що ти собі можеш дозволити. Найрадикальніший приклад в рамках дискусії – повія може бути повією, якщо всередині неї ніщо не бунтується. Ти можеш посміхатися до своїх ворогів і вести з ними діалог, якщо собі довіряєш. Тільки слід бути обережним, доходячи до своєї власної межі, бо розбіжність між помислами і діями часто є однією з причин суїциду.
 Тут було недооцінено екзістенційний підхід до чесности, яка чомусь розглядалась в релігійному контексті становлення. На репліку, що людина може бути або не бути екзистенційно чесною, відповіддю стало право на покаяння грішника, себто його право на вибір добра. Чомусь ніхто не зазначив, що в основі теорії екзистенціалізму лежить вибір (Ясперз, Сартр, Камю) і що всередині кожного з нас є своє вирізнене чорне і біле. І лишень даний суб’єкт знає, чого він в даний момент прагне насправді, прислухаючись до свого єства, яке, звісно,  може перебувати під впливом кожного пересічного Іншого, купи різноманітних концепцій і Бога. А екзистенціальну чесність чи нечесність перед собою я б радше замінила бажанням чи небажанням такої чесности, буттям цього бажання („Я завжди кажу правду”) або небажання („Я послухаю себе і зроблю навпаки”, - мазохізм, „Я послухаю себе, але зроблю так, щоб досягти найбільшої вигоди”, - пристосування...). Таке бажання чесности як життєвий принцип має значно довше коріння від одиничного випадку чесности, з якої легко впасти, скоївши гріх (перш за все, перед собою – релігія передбачає, що ми маємо Бога всередині).
 Задаючи питання, чи потрібна нам чесність із собою (ми ж часто прагнемо до негідних вчинків), ви автоматично заносите себе до тих, хто такої чесности уникає і заміняє її чесністю з іншими (жорсткими правилами етикету, нав’язаними ззовні). Вам не стає снаги на те, аби  створити низку власних правил? Ви не знаєте, до яких дій вдаватись, коли порушуєте їх?