Інтерв'ю з Олексадром Сергійовичем Сліпченко для Інтернет-видання “Українська освіта”

О.С. Сліпченко - Надзвичайний і Повноважний посол України (з лютого 1992 р.). Був Постійним представником при ЮНЕСКО, першим Повіреним у справах України у Франції, першим послом України у Швейцарській Конфедерації, водночас - Постійним представником при Відділенні ООН та інших міжнародних організаціях в Женеві. У 1997-1999 рр. - начальник Управління країн Європи та Америки МЗС України, потім посол у Швеції та у Данії і Норвегії (за сумісництвом), у 2002-2004 рр. - посол України в Державі Ізраїль. Нагороджений орденом "За заслуги", Почесною відзнакою МЗС України І ступеня, має державні нагороди Франції, Швеції, Литви, Португалії. Нині у відставці, займається літературною творчістю, веде викладацьку та громадську діяльність.

1. Дякую Вам за можливість прочитати Ваші цікаві книги "От имени страны" і "Служба царская и комиссарская", присвячені, в основному, історії становлення української дипломатичної служби від самих витоків до подій ХХ століття. Чи легко Вам писалося? Скільки часу Ви працювали над цими книгами?

Писалося досить легко. Я за першим своїм фахом журналіст і мене потягнуло писати не тільки інформаційні повідомлення, аналізи і звіти, що притаманні дипломатичній роботі. Письменницька і дипломатична професії досить близькі. Дипломатія вимагає аналізу, вміння спілкуватися, знати і бачити людей. Багато серед дипломатів є письменників і багато письменників і поетів виконували дипломатичні функції.

Коли настав пенсійний вік (за Законом про дипломатичну службу України у 65 років дипломати мають припиняти свою діяльність), я захотів записати свої враження, вчинки, переживання, оскільки мені пощастило бути серед перших послів незалежної України. З липня 1991 року, ще за місяць до серпневого "путчу", який розставив всі крапки над "і" і таки змусив наше керівництво вдатися до рішучих дій, я прибув до Парижа як Постійний представник України при ЮНЕСКО, а невдовзі як перший повірений у справах України у Франції. В лютому 1992 року мені пощастило отримати ранг Надзвичайного і Повноважного Посла України у першій десятці. Коли приїжджав за місцями призначення, доводилось практично все створювати з нуля. Це довелось робити у Франції, а згодом і у Швейцарії, у країнах Скандинавії. В Парижі, скажімо, у нас не було просто нічого: навіть перший автомобіль довелось "реквізувати" у російської місії при ЮНЕСКО, користуючись тим, що номери були різні. Сьогодні у багатьох країнах стоять будинки Посольств України, майорять прапори - це не з'явилося само собою. І у двадцяту річницю Незалежності про це слід згадати.

Коли я вперше приїхав у Марсель, побачив величезне судно, яке стояло на рейді. На його трубі був чудернацький тризуб — чи то наш, чи то барбадоський (Барбадос теж на прапорі має тризуб — розложистий, специфічний. Діаспоряни з США колись навіть подавали позов до суду, що вони поцупили нашу "ідею"). І от стоїть наше судно з припискою в Одесі, в оренді у італійської туристичної фірми, а тризуб намалювали самі - як собі уявляли національну українську символіку. Так я їм привіз і прапор (дружина пошила), показав який вигляд має саме наш тризуб, і передав великі фотографії з пейзажами України. Це судно "Шота Руставелі", на жаль, вже розпиляли на металобрухт. Але тоді воно ходило у повній силі, а про Україну там нічого не було, крім напису Одеса. І це все довелось робити, як то кажуть, "підручними засобами", як і в багатьох інших випадках.

Тобто, перші дні "творіння" були досить цікаві і хотілося записати ці речі. Я почав писати, разом з тим і біографічні моменти: як прийшов до дипломатичної роботи. У Міністерстві закордонних справ загалом набирається понад 40 років (чверть віку в МЗС працював ще до тої пори, відколи Україна здобула незалежність). Мені було цікаво записати оці перші враження і дії нашої української дипломатії. Та коли почав писати, подумав що не хочеться робити ще одні мемуари, тим паче, що у мемуарах ніяк не втримаєшся, щоб не написати який ти видатний і особливий. Цим грішить більшість професійних мемуарів (можливо, без цього не може бути). Тому я вирішив написати про професію і частково про себе у цій професії. Коли я почав у цю тему занурюватися, побачив, що про історію української дипломатії не відомо майже нічого. Розрізнені статті, шматочки фактів, ідей і думок. Деякі з них справедливі, правильні, деякі — не дуже. Деякі — аж надто наукові, і, скоріше за все, дорогу до свого читача не знайдуть. Мені захотілось написати щось доступне для сприйняття, але водночас - на солідній фактологічній основі. Люди тепер читають і кажуть, що вийшло добре та багато з того беруть.

Матеріал збирав років два. Паралельно записував власні роздуми. А написав за рік. Довелося опрацювати багато літератури. Інтернет полегшив мені пошук довідникових матеріалів, вивільнивши мене від необхідності постійно робити виписки в бібліотеці, нишпорити по енциклопедіях і словниках. Ті можливості, що зараз є, особливо з погляду довідкових речей, - це надзвичайно. Пригадуючи свої перші журналістські роки, я зараз просто в захопленні, і кожного дня мене тягне до комп'ютера якась сила.

Так, завершив нову об'ємну книгу про постать посла в історичних сказаннях, літописах, мистецтві і літературі. У процесі роботи відкрив, що багато письменників зверталися до образу дипломата. Образ дипломата - цікавий феномен у літературі. Він переважно негативний: нарцис, людина, яка живе і мислить "за правилами", і не є творчою. Цей стереотип частково відповідає дійсності, бо дипломат — це за визначенням людина, яка виконує певні настанови і інструкції. Але можна їх просто виконувати, а можна - і слід - підходити до цього творчо. Оскільки ця професія на 24 години на добу, поведінку неможливо регламентувати повністю. У цій роботі, повторюся, багато творчого, нестандартних дій, експромтів. Книга вже в поліграфії, вона має незадовго вийти під назвою "И был им всякий почет..." Це слова з "Книги про розмаїття світу" славного Марко Поло, який теж був неабияким дипломатом...

В задумі у мене вже четверта книга, в якій ставлю на меті пояснити людям, чим власне займаються дипломати. Знову ж таки, з прикладами української історії і сучасної практики. Вже 20 років Україна є незалежною, і важливо проаналізувати, що ми за ці роки встигли зробити. Багато доброго зроблено, багато і помилок (через незнання, недосвідченість, бажання вискочити наперед, себе показати зекономити час). На мій погляд, дещо ми робили вірно, дещо - не зовсім вірно, дещо - зовсім невірно. Коли ревносно ставишся до улюбленої професії, здається що ти зробив би краще. Головне — не втрачати відчуття і розуміння факту. Факт має бути королем.

Для перших двох - власні. Я знайшов не дуже дороге видавництво, фахівцям якого дуже вдячний за сумлінну, високопрофесійну роботу. Але для третьої - за нинішніх економічних умов вже, як кажуть, не вистачило пороху. Отже, завдяки успіхові у читача перших двох книжок, отримав підтримку з боку Міжнародного благодійного фонду "Дипломатичний корпус" (президент - Юрій Коєв), за що йому надзвичайно вдячний.

4. Вам поталанило зустрічатися з багатьма видатними дипломатами - хто з них справив на Вас найбільше враження?

Були звичайно і більш приємні, і менш приємні люди. Але і у неприємних теж вчишся, як не слід себе поводити. Слідувати старій "вказівці": "Делай жизнь с товарища Дзержинского" - вже, на щастя, не доводиться, ті часи відійшли. Надто багато джерел інформації, дуже динамічні зустрічі, контакти. Наша епоха — вона абсолютно відмінна від усіх попередніх, і не думаю, що варто переносити на наш грунт якісь історичні "наробки".

Роботу дипломата можна порівняти з грою "мікадо" або з "розгрібанням" великої гори. От дипломат стикається на своєму шляху з якоюсь масштабною проблемою. Як її подолати? Можна звичайно спробувати одним махом "висадити" цю гору або прокопати тунель, що вимагає великих сил і ресурсів. А є більш ефективний спосіб: бачиш, там лежить один камінчик — ти його забрав, другий, третій... - по камінчику, по маленькій частині проблеми. А зрештою бачиш, що і гора вже не така висока, і з'явилися помічники, і з іншого боку хтось помагає. Колись, коли посол відряджався у далекі краї без щоденного спілкування із своєю столицею, він діяв сам. Тоді ще можливі були до певної міри самостійницькі дії. Хоча вже і у ті давні часи, як відомо з архівних джерел, докладно писали інструкції послам. Вони возили з собою стоси паперів з інструкціями, як діяти і що говорити у тих чи інших ситуаціях. І не дай Бог було вийти за межі цих настанов. Наприклад, один московський посол приїхав до персидського шаха, і той йому подарував розкішний одяг. На наступну зустріч посол з чемності одягнув його. Але коли ж він повернувся до Москви, його було звинувачено у приниженні гідності царя і власної країни: "аль ти был в послах, аль в шутех".

Дуже цікавою постаттю був посол Росії у Франціїї у 1991-97 рр. колишній ректор Авіаційного інституту, академік Юрій Рижов. Запам'ятався своєю інтелігентністю, невимушеністю поведінки, не завжди сумісної з суворими дипломатичними канонами. Зовнішній бік дипломатичної праці, яку він називав "ритуально-протокольною службою", він взагалі вважав негативом цієї професії. Єльцин кілька разів пропонував йому посаду прем'єр-міністра, від якої він відмовлявся. Спілкуватися з ним було дуже приємно. Навіть з тих питань, які я з ним вирішував, бо це якраз був період розподілу приміщень, автомобілів... Я згодом пожалів, що мало спілкувався з ним. Це була справді неперсічна людина. От один з його висловів, що особливо запам'ятався: "Первое требование, скорее, к себе: если человек работает нормально, не мешай. А если не очень, то тоже не стоит сразу его менять. Сначала надо присмотреться к каждому. Человеческие качества тоже очень важны, но в нашей стране это большой дефицит". Або ще: "У нас столько мастурбантов былого и мнимого величия страны! Особенно в нынешней Думе… Нас опять продолжат вгонять в траты на военно–промышленный комплекс, на огромную, небоеспособную армию... Известно, что Уатт и Маркони одарили мир. А чем мы одарили? Единственный подарок мирового масштаба - автомат Калашникова"...

апам'ятався й зовсім інший посол - філіппінець Брільянтес, який багато років представляв країну на різних міжнародних конференціях з торгівлі і економічних питань. Країни, що розвиваються, вимагали і від Заходу, і від нас допомоги. І оті компроміси, резолюції приймались дуже важко - ночами буквально. І тільки-тільки домовляємось, приймаємо текст резолюції, з'являється він, свіжий як огірок, о 9-10 годині вечора і все зриває. І до ранку все міняє в інтересах своєї країни. Колись вийшов я на вулицю вдихнути повітря, бачу - він під'їжджає у великому "мерседесі". Вийшов, покликав мене і похизувався дорогими ключками для гольфа, які йому робили кілька місяців на замовлення по 500 доларів за кожну. А вже за кілька хвилин він розповідав у залі, як бідує його країна.

Для професії дипламата важливим є вміння бачити корисне, аналізувати і порівнювати: все життя працювати як губка. Потрібно тримати себе дуже відкритим: і очі, і вуха, і душу з тим, щоб можна було весь час збагачуватися і в позитиві, і в негативі. Це не та професія, якій можна навчитися один раз на все життя. Все життя ти вчишся, і все життя мало, і не набридає.

5. Які Ваші враження від особистості відомого шведського дипломата Генріка Лільєґрена?

Особисто з ним не зустрічався. Та з багатьма його думками я згоден, але деякі припущення, на мій погляд, виглядають дещо ґіперболічно - зокрема, його згадування про "наміри" СРСР зненацька окупувати всю Північну Європу, щоб не допустити розміщення американської ядерної зброї у Західній Європі. Там на цих речах здавна дещо "поведені". Пригадую, коли я вперше ввійшов до шведського парламенту, то звернув увагу на велику картину над місцем спікера із зображенням північного пейзажу і розпаленого сигнального багаття. На своє питання як називається ця картина, я отримав відповідь: "Росіяни йдуть".

6. Ви брали участь у діяльності "Українського форуму". Яку позитивну роль у розвитку українського суспільства може виконувати ця суспільно-політична організація?

Форум був створений для реалізації ідеї створення майданчику для діалогу фахівців, людей, які знають як оцінити події і що запропонувати. Тому зразу це викликало жвавий інтерес. Я ходив на засідання "Українського форуму" із почуттям самоповаги, там було багато справжніх професіоналів, відомих вчених, громадських діячів. Діяльність форуму була націлена на те, щоб сформолювати, якою має бути внутрішня і зовнішня політика України (динамічною, а не "реактивною", виходити з національних інтересів України і т.д.) і якими засобами її найбільш ефективно реалізовувати..

Ми ставили на меті дати людям зрозуміти як ці національні інтереси узгоджуються з суспільством, що членство у ЄС чи НАТО є лише інструментом впровадження державної політики. Багато наших співвітчизників мріє про щасливе майбутнє через набуття членства в ЄС. Але ж подивіться, наприклад, скільки грошей було витрачено на підняття економіки Східної Німеччини (дуже малоймовірно, що в Україну хто-небудь інвестує співставні суми). А квартири у Східному Берліні все одно коштують дешевше, ніж у Західному, молодь прагне працювати у Західній Німеччині, де вищі зарплати. Тобто йдеться не стільки про гроші, скільки про психологію, зміну свідомості.

Питання інтеграції з ЄС тільки зараз почало набирати практичних ознак: візи, зона вільної торгівлі. Але як Україну можуть серйозно розглядати як потенційного члена (якщо ми хочемо реального членства, а не романтики), коли ми, скажімо, водночас ведемо розмову з ЄС про зону вільної торгівлі і з Росією про митний союз? Має бути загальнонаціональна дискусія з питання євроінтеграції, бо європейське майбутнє України є одним з ключових питань, які об'єднують українську націю.

Разом з покійним послом Батюком ми були першими українцями, які відвідали штаб-квартиру НАТО у Брюсселі 10 січня 1992 року. Це була перша зустріч передставників НАТО з представниками пострадянських республік. Після розпаду СРСР серед співробітників НАТО відчувалась певна розгубленість через втрату явного ворога. Півроку знадобилося НАТО, щоб перебудувати свою роботу. До речі, дуже цікаво ці процеси описані у книзі Генріка Лільєґрена "Від Талліна до Туреччини. Мемуари шведа і дипломата", що недавно вийшла у нас. Генрік Лільєґрен теж першим із шведів зайшов до штаб-квартири НАТО. Адже раніше це було зась, бо у Швеції соціалісти були при владі 70 років. Соціалістична ідеологія у Швеції була майже релігією. Швеція вступила до ЄС аж у 1995 році. Тільки у 2000 році у Гетеборзі відбувля перший саміт ЄС під головуванням Швеції. До речі, саме на тому саміті було вперше визнано, що Україна має право на членство у ЄС. Шведи допомогли нам у цьому. Я не мав права тоді бути у залі засідань, і мій колега бельгійський посол періодично виходив і розповідав мені, як розвиваються події. І коли він виніс списаний клаптик паперу з багатьма правками, де було написано про визнання права України, я був щасливий. Відразу ж написав у Київ, що Україна має перспективу членства у Євросоюзі...

До конкретних справ перейшли лише зараз. І побачили, наскільки це складно вирішувати питання про зону вільної торгівлі, безвізовий режим та інші. Колись я запитав одного польського дипломата, з яких конкретних заходів вони почали процес вступу до ЄС. І він відповів, що вони порахували, скільки у Єврокомісії є органів, куди потрібно направити експерта для проведення переговорів у ключі польських національних інтересів. Разом була потреба у понад 800 експертах, які володіють іноземними мовами, а знайшли лише третину потрібних спеціалістів. І перше, що вони зробили — відібрали потрібних спеціалістів і організували їх навчання іноземним мовам. У кожній країні, яка вступала до ЄС, було створено національний орган, який координував роботу міністерств та інших організацій. В Україні були лише спроби створити щось подібне. Міністерство закордонних справ не має достатніх повноважень самотужки організувати виконання усієї цієї роботи. Потрібен повноцінний урядовий орган з великими владними повноваженнями.

Сімнадцять років, як у нас було офіційно записано, що НАТО є однією з підвалин нашої національної безпеки - тобто, є однією з першорядних цілей нашого просування на зовнішньополітичній арені. Нещодавно відбулась переорієнтація курсу щодо НАТО. Але ж це не було належним чином прокоментовано, офіційно роз"яснено у ЗМІ, хоча б для того щоб бути послідовними перед обличчям власного народу і зарубіжних партнерів України. В Україні ніколи не проводилось серйзоного, і водночас доступного для звичайних громадян, роз'яснення політики щодо ЄС і НАТО. Хоча при Кабінеті Міністрів була створена Державна програма інформування громадськості з питань європейської інтеграції України на 2004-2007 роки. У ній було дуже багато пунктів, але так і не було зроблено аналізу статусу їх виконання відповідальними особами. Все так і залишилося лише на рівні розмов. Здається, щось подібне є й зараз, але чи відчуваємо ми наслідки цієї роботи? Якщо вона взагалі ведеться?

У прагненні до чогось на професійному рівні завжди має бути якась альтернатива. Для України вона має бути значно широшою. Адже ми — п’ятдесятимільйонна нація (враховуючи діаспору). Країна з таким розміщенням, з такими багатствами, виходами на комунікації здатна сама себе організувати. Чому лише або Росія, або Євросоюз без жодної іншої альтернативи? А от для мене цікавим було б дослідити "фантастичну" альтернативу, скажімо, відтворення Великого князівства Литовського у якійсь, необов'язково державницькій формі, а виходячи з сучасних умов і на розумному економічному підгрунтті. Який вплив у всьому світі мала б така держава! Це, звичайно, наївний приклад. Та подібні варіанти потрібно розглятати.

На превеликий жаль, сьогодні кожен національний проект, що висуває українська влада, викликає у народу підозру через можливі крадіжки бюджетних коштів. Це найгірше, що може бути для мобілізації нації. Якщо масштабний національний проект вже робиться, то він має викликати гордість і бути взірцем. А у нас цього не виходить. Навіть, з тим самим Євро-2012. Наприклад, якщо траса що йде від Кракова до кордону у "європейському" вигляді, а далі до Львова і до Києва залишиться у такому ж стані, як сьогодні, то вона навряд чи зможе звабити очікуваний потік гостей-вболівальників. Тому альтернативи завжди мають існувати. У рамках "Українського форуму" ми теж намагалися думати про це: якою має бути країна, щоб вона досягла високого рівня розвитку і в економіці, і в інших сферах.

Інтерв'ю з Олександром Сергійовичем Сліпченко для Інтернет-видання “Українська освіта”