В сучасному світі молодій людині, а тим паче, пострадянському поколінню наших батьків, важко залишатись особистісно орієнтованою, бути щирою з собою та з людьми, що оточують.

Середовище постійно нав’язує нам ті чи інші ролі, «змушує» мати ту чи іншу позицію (чи опозицію). Ми перестали щиро усміхатись один одному, перестали щиро дарувати подарунки чи просто робити  добро одне для одного, не чекаючи взаємності. При знайомстві з людиною ми часто думаємо: чи може бути корисним наше спілкування?!
Чи свідчить це про відсутність власних цінностей?! Очевидно, що ні. Бо внутрішній спротив, протест таки виникає. Ось тільки проявити його зазвичай ми не наважуємось….
В одному з книжкових магазинів (за прилавком) прочитала дуже повчальну історію. Десятирічний  хлопчик, незграбно одягнутий, зайшов в кафе. До нього підійшла офіціантка. Він запитав її скільки коштує морозиво з горішками. Офіціантка нервово кинула: «50 центів!» Хлопчина задумався і попросив дати йому морозиво без горішків. З’ївши замовлене, підрахував свої заощадження і тихо вийшов. Коли офіціантка забирала рахунок, то побачила, що хлопчик  залишив 50 центів, це і були її чайові…
Часто ми оцінюємо людей, зважаючи лише на те, як вони одягнуті, чи які у них манери. І так рідко задумуємось: «А чи не виконують вони свою роль?!»  Навіщо? Запитаєте ви. Все задля того, щоб вижити, щоб показати себе в кращому свтлі чи просто залишитись поруч, не втратити дорогу тобі людину. Ми так мало заглиблюємось всередину причин, що зумовили ту чи іншу поведінку, так рідко запитуємо себе: «А що спонукало її (чи його) зробити так, а не інакше?». Ще Шекспір говорив, що всі ми актори. І, напевне, з цим важко не погодитись. Суспільство нав’язує нам умови, в яких ми граємо відповідні ролі, не залишаючи місця антрактам у житті.
Колись, ще у 5 класі, класний керівник нам говорила: «Я розумію, що вдома, в школі, на вулиці – скрізь ви різні…» Тоді, я не розуміла її слів. Здавалось усе таким простим: «Так і має бути». Адже батьки мріють мати «зразкову донечку», викладачі «старанну студентку», чоловіки – «хазяйновиту дружину». Усі довкола говорять нам, кого хочуть бачити перед собою. Можливо тому, що не хочемо розчаровувати надій людей, які нам не байдужі. Ми жертвуємо своїми цінностями, але продовжуємо виконувати свої соціальні обов’язки: родинні, студентські чи будь-які інші. 

Ми імітуємо роль «хорошого сина» чи доньки, тому що залежні від батьків матеріально (гроші, житло і т.д.), імітуємо «хорошого учня, студента», бо залежимо від того, як оцінить нас викладач, імітуємо «хазяйновитість», бо щиро любимо свою «другу половинку» і не хочемо втрачати її. Ми імітуємо «безкорисність допомоги» і беремо додаткову роботу, коли нас просить про це начальник. Якщо говорити про державу, то тут також: ходимо на вибори, референдуми, беремо участь в обговоренні тих чи інших питань місцевого чи загальнодержавного значення, сплачуємо податки. Але чи є наші дії для нас такими бажаними? Чи не хотілось вас хоч раз перевернути все «догори дригом», зробити не те, чого від тебе очікують?

 Кажуть, людина не може оцінювати речей, які сама не пержила. Ось і я одного дня спробувала зробити не те, чого від мене очікують, а так, як відчуваю, так як хочеться мені, а не сусідові, родичеві, братові, сватові і т.д. Почала отримувати значно нижчі оцінки у виші, перестала щоденно дзвонити родичам, друзям, цікавитись в кого що новго сталось і «хто скільки м’яса з’їв», сказала правду одній дівчині про зраду її хлопця і так далі і тому подібне. Я відчувала себе настільки вільною, що хотілось літати. Ніщо не стримувало моїх бажань, позитивні емоції переповнювали мене.

 На жаль, наслідки моєї «свободи» дуже швидко «привели мене до тями»: погіршились стосунки з викладачами й одногрупниками, родичі перестали вітати мене зі святами, друзі перестали радитись зі мною та й просто зустрічатись за  горнятком кави, втратила хлопця, з яким зустрічалась (адже саме від нього дізналась про зраду його друга). Напевно, для повного «щастя», якщо б я жила в Греції чи Італії (де існує кримінальна відповідальність за неучасть у виборах) і проігнорувала в цей час вибори, «Батьківщина мені б цього не пробачила»!

 Саме тому зараз, хоч би що мені казали про свободу сучасної людини, незалежність її дій, я просто погоджусь з вами, так як втратити зв’язок з ще кількома сотнями моїх потенційних читачів, у мене немає бажання.
 

 Наталія Криворучко