Культура в Україні: куди прямуємо або чи може відродитися здорова нація?

Не тільки синіми волошками та жовтогарячими соняхами багата Україна. Є ще на нашій родючій, зрошеній кров’ю борців за майбутнє, землі те, що звучить досить голосно і зветься «Культура». Та чи є нинішній її стан таким, яким його бачили й донині уявляють у вільній незалежній державі українці?

Здавалося б, от отримаємо суверенітет, свободу і розвиватимемо звичаї, традиції, мову… Що ж виходить: помилялися? Адже, наприклад, сьогоднішня мовна ситуація не є набагато кращою за ту, що панувала у 80-х роках, а фінансування державних програм розвитку української мови виглядає просто смішним порівняно з іншими країнами. Також цікавим є факт, який свідчить про те, що реалізацією мовної політики у державі займається тільки стуруктурний підрозділ Міністерства культури і туризму України – сектор мовної політики, який складається з 4 осіб. Хіба зможуть вони охопити весь спектр наявних мовних проблем багатонаціональної держави?

Безперечно, мовна політика здійснює безпосередній вплив на видавничу справу, проте аби тільки мовна політика... Впливають на неї і податки, і ціни, які у зв’язку з кризою фінансових відносин помітно відрізняються від попередніх, та ще багато факторів, котрі зменшують шанси українців отримати якісну видавничу продукцію, до того ж і національного виробництва. Неординарно виглядає й те, що на даному етапі розвитку суспільства не вистачає коштів для збереження надбань народу, які формувалися століттями. Мабуть, тому і держзамовлення не перший рік уже скорочується, а той чинник, що не тільки у державному бюджеті немає коштів – їх немає у тих, хто його головним чином формує – платників податків, не помічають. І замість збільшення державного замовлення в освітніх закладах отримуємо все навпаки. То як ми хочемо бути щасливими і заможними у майбутньому, якщо позбавляємо тих, хто його будуватиме, освіти? Разом з тим виникає ще одне питання: про яку грамотність наступних українських поколінь може йти мова через кілька років?

Треба зауважити, що село здавна вважається осередком культури на українській землі: там зберігаються традиції, звичаї, немає такого явища, як сором вживати рідну мову із псевдомотивами на кшталт того, що ніби вона «непопулярна», «немодна», як це часто робиться у місті. Що ж для нього робиться сьогодні? Відповідь проста: нічого. Руйнуються збудовані ще за радянських часів (а то й раніше) клуби, не вистачає грошей на облаштування музеїв, потребують серйозного ремонту школи, дитячі дошкільні заклади. Яка культура? Якщо міська молодь ще має змогу відвідати кінотеатри, театри, концерти, то сільські молоді люди її позбавлені, натомість їм пропонуються бари, у яких ті можуть придбати випивку та цигарки - все, що треба, щоб зіпсувати здоров’я – фізичне та моральне. Натомість сільські бюджети, у видатках яких обов’язково плануються статті на розвиток культури та спорту, як правило, чомусь не охоплюють спектр наявних проблем.

Зрозуміло, що такий стан справ у сфері культури є просто жахливим і вимагає якнайшвидших і ефективних заходів для стабілізації.

Насамкінець, гадаю, буде доречним згадати слова Л. Костенко: «…Блюзнірство говорити про те, що духовне життя залежить від економіки…». Сподіваюсь, ці слова і стаття загалом дозволять нам замислитись про наше життя, про те, що залишимо наступним поколінням, на чому виховуватимемо дітей і куди взагалі прямуємо…
 

25 травня 2010 року

Ольга Лопушанська..