«Западенці» і «східняки» – коли припиниться ворожнеча?
Картина
перша. Київський гуртожиток.
- Постой, я хочу тебя кое-что спросить, - зупинив мене якось військовий,
сусід по коридору в гуртожитку. Його, росіянина за національністю, доля
занесла до України за часів СРСР – так само, як колись вона занесла мого
батька до безкраїх жарких степів…
- Добре, - відповіла я.
- Скажи, вот ты откуда родом?
- З Мелітополя.
- Хм… А почему по-украински разговариваешь?
- Батьки із Рівненщини.
- Понятно. – покивав він головою з розумінням. - Вот скажи, для
тебя важно, откуда человек: из Западной Украины или из Восточной?
- Ні, звісно, - усміхнулась я.
- Представляешь, читаю статью о том, есть ли будущее у семьи, где один
из ее членов из Восточной, а второй – Западной. Бред какой-то. Какая разница?
- обурився мій сусід.
Дійсно, а яка, власне, різниця? Чомусь шлюб із іноземцем – це круто,
це супер. А от якщо вже говорити про створення сім’ї із людиною з іншої
частини країни, то тут мають виникнути проблеми… Шкода, що часто росіяни
краще тямлять у таких пустих наших проблемах, ніж ми.
Картина
друга. Потяг Київ – Сімферополь.
- Да они вообще нас ненавидят! – вигукнула дівчина років двадцяти п’яти.
Я как-то приехала в село под Сарнами, так я была просто в шоке. У них даже
украинский другой! Они «наш» не понимают совсем! Я как-то спросила рыбака,
на что ловит, так он меня, по ходу, и не понял. Там спросишь у них что-то,
так сразу посылают. Видят, что не с их краев. (тут пролунало дуже нецензурне
слово?) А истории они совсем не знают! Бескультурщина! Вот взять Крым,
например. Да его же Хрущев, хохол…, подарил Украине. Он же до того совсем
никакого отношения к ней не имел. А теперь кричат, что украинский он, украинский.
Ага, конечно…
Не знаю, що вона казала після цього, бо, на щастя, зі мною був програвач.
Щоправда, важкі думки перешкоджали мені насолодитися музикою. Українська
не така… Ви її вивчіть спочатку, а то грамотне написання реклами стає проблемою.
Звісно, нежива, та ще й неграмотна мова буде відрізнятися. А щодо історії,
то переконана, що дівчина і дати повернення Криму Україні не знає. Очевидно,
що про насильне виселення кримських татар з їхніх домівок та заселення
півострова здебільшого росіянами Радянським Союзом вона і не здогадується…
За декілька хвилин ця сама пані поцікавилася, що я читаю. Моя українська
не здивувала її і ніяк не затьмарила цікавість моєї сусідки. Вона чомусь
здивувалася, що я відповідала неохоче…
Найсумнішим є те, що газети із статтями, подібними до тієї, що здивувала мого сусіду, користуються популярністю, а таких пані, як та, що зустрілася мені в потязі, уважно слухають їхні подорожні, навіть киваючи головою на їхні безглузді байки. Часто люди вперто не бажають дивитися на ситуацію об’єктивно. Скільки я не подорожувала Західною Україною, жодного разу не зустрічала людей, котрі б агресивно реагували на моїх російськомовних друзів. Звісно, я не заперечую, що такі існують, адже часом важко полюбити людей, чиї родичі, можливо, сприяли знищенню чи висланню їхніх батьків, братів, сестер чи інших дорогих серцю людей. Важко, але потрібно миритися з цим, адже історію не переробиш, тим більше, що тоді людьми керували ідеї змінити світ на краще. Потрібно і розуміти цих постраждалих, намагатися діями довести, що ворожнеча позаду, а не посилювати антипатію.
Кажуть, час лікує. Чомусь у нас, в Україні, він лікує надто повільно…