Чому замовкає солов’їна й калинова?

Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову.
(Ліна Костенко)

Мова – це багатство народу, його безцінний скарб, який відшліфовувався століттями й оберігався нашими прадідами як зіниця ока. Письменник Олег Волков цілком справедливо зазначив, що “Зруйнувати мову – значить підірвати національну культуру, розірвати зв’язок із живильними традиціями й уявленнями про вірність “справі батьків”, тобто убити почуття державності…”. Можливо саме тому більш як 300 років у Російській імперії, а пізніше і в СРСР українську мову близько 50 разів забороняли, оголошували діалектом, а то й узагалі неіснуючою.

Та навіть за умов незалежності Всеукраїнське опитування Інституту соціології НАН України, проведене у 2005 році, показало, що українську мову вважають рідною лише 64,3% населення, російську – 34,1%, іншу – 1,5%; мовою спілкування дорослого населення у родинній сфері були: переважно українська – 41, 8%, російська – 36,4%, обидві мови (залежно від обставин) – 21,6%. Окрім того, за останніх 15 років кількість виданих книг на душу населення зменшилася у 10 разів, причому лише кожна 20 книга українська; закриваються бібліотеки, з ентузіазмом зменшуються години на українознавчі дисципліни у вищих навчальних закладах.

Ці статистичні цифри говорять про наявні мовні проблеми, які потребують оперативного вирішення. Думаю, що на даному шляху необхідним буде виховання української мовної свідомості і гідності.

Зважаючи на такий стан справ, виникає питання: чи дійсно виконується мовне законодавство України та чи в повному обсязі реалізується державна мовна політика у сфері державної мови України? Адже загальновідома стаття 10 Конституції України, на основі якої грунтується Концепція державної мовної політики в Україні, проголошує українську мову державною, гарантує забезпечення всебічного розвитку і функціонування мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.

Та, незважаючи на приписи законів, належної уваги з боку державних органів щодо реалізації мовної політики не приділяється, натомість мовне питання стало предметом політичних дебатів, гаслом виборчих кампаній.

Тому, думаю, для вирішення даного питання влада повинна скласти план дій для стабілізації мовної ситуації, що ґрунтуватиметься на комплексному підході, адже потребує уваги і стан справ української мови в освіті, науці, засобах масової інформації, діловодстві, мистецтві, книговидавництві, товаровиробництві, у сфері надання послуг та державній службі.

Цілком зрозуміло, що для розроблення дієвих механізмів вирішення наявних болючих проблем у сфері мови варто не просто примножувати кількість друкованих засобів масової інформації та телепередач, а щоб існуючі мас-медіа відповідали вимогам, що ставляться перед ними, та викликали б інтерес до них з боку пересічного громадянина; слід збільшити кількість навчальних закладів (дошкільних, шкіл) з українською мовою навчання, забезпечити у школах з українською мовою навчання достатній рівень наявності підручників, посібників та художньої літератури. Окрім того, у російськомовних регіонах України потребує покращення і кадрове забезпечення навчального процесу – можливість учителів викладати відповідні дисципліни державною мовою.

Разом із тим ми, громадяни нашої держави, не можемо просто чекати, коли державні структури зроблять якісь кроки для вирішення мовних проблем. Адже від кожного з нас залежить майбутнє рідної мови – чи чекатиме її доля латинської, якою наразі послуговуються тільки лікарі та юристи в окремих випадках, чи любитимуть її так, як ми, наші діти і внуки, чи не засмітиться вона паростами слів іншомовного походження, чи збережуться її головні прикраси, що роблять її неповторною в окремих регіонах нашої Батьківщини, – діалекти.

Тому, аби не задумуватись над питанням “Чому все частіше не чуємо українське слово на вулицях рідного міста?” – шануймо те, за що сотні людей віддали свої життя і відбували покарання тільки за спілкування українською, – рідну батьківську мову.
 
 

Ольга Лопушанська.