Ми
звикли до того, що кожної першої суботи лютого усі, хто скучив за своїми
однокласниками і вчителями, мають можливість завітати до своєї школи і
нарешті побачити рідні очі, а також дізнатися, наприклад, що Наталка вийшла
заміж, Сашко придбав БМВ, а Андрій, як не дивно, став успішним брокером
(а в школі одні двійки хапав!). Але хто б міг подумати, що подібні зустрічі
влаштовують і в університетах! Так-так, не дивуйтеся, адже дійсно 29 березня
2010 року Інститут філології КНУ ім. Т. Шевченка (якраз до Дня філолога)
започаткував традицію збирати своїх дорогих випускників у стінах їхньої
альма-матер. Безперечно, головна мета такого заходу аж ніяк не новини особистого
життя однокурсників, і навіть не спілкування випускників, хоча, безперечно,
цього також не оминути. Найважливішим є те, що цього дня студенти Інституту
філології мають можливість послухати і, власне, подивитися, що на них чекає
в майбутньому, які шляхи перед ними відкриваються, як реалізували себе
їхні попередники, використовуючи досвід, здобутий у тих же аудиторіях,
де його здобувають зараз і вони.
Вперше таку можливість студенти отримали, як зазначалося вище, 29 березня. Тоді, зокрема, завітали у нашу сонячну актову залу такі поважні випускники: Василь Шкляр, Василь Герасим’юк, Юрій Лисенко (Юрко Позаяк), мала слово і Марія Токаренко, що присвятила своє життя високій та вкрай важкій справі – вчителюванню.
Найперше пролунала розповідь Василя Шкляра. Він вкрай дотепно і цікаво оповів нам, які неочікувані повороти приготувала для нього доля в роки навчання. Василь Миколайович приїхав до нашої увінчаної золотими куполами (тоді потроху вже і хмарочосами) столиці 1968 року з Черкащини. У той час він і не думав вступати до філфаку. Виявляється, такий успішний письменник і журналіст тоді студіював фізику та хімію. Але не так сталося як гадалося – дядько В. Шкляра, в якого він мешкав на час вступу, сказав, що найрозумніші виходять саме звідси, з філологічного факультету і … Василь Миколайович його послухав (тепер читачі йому дуже за це вдячні?).
Тодішній абітурієнт і не підозрював, що за рік він вже працюватиме в колгоспі з іншими студентами-філологами, як це тоді було прийнято. Вони прибирали картоплю. Втомлені спудеї зраділи, коли знайшовся бойовий снаряд. Наївні – гадали, що після цього виснажливі роботи закінчаться. Але ні, адже викладач був справжнім комуністом. А такі не припиняють роботи через снаряди… Тоді Василь Миколайович разом із другом вирішили виправити ситуацію: вони сховали снаряд одному дідові в куфайку, запалили недалечко багаття і повідомили всіх, що знешкоджують снаряд. Налякані, і студенти, і викладач, і всі навколо впали на землю, затуливши руками голови. А наші студенти незворушно, ніби нічого і не сталося, зназали плечима і сказали, що заберуть снаряд. Після того, як багаття було погашеним, викладач звелів Василеві Миколайовичу повертатися до Києва і чекати на наказ про виключення з університету. Він не змінив свого рішення, навіть коли з’ясувалося, що снаряд не підпалювали (дід виявив у куфайці снаряд і, скрикнувши безпорадно: «За що мене так? Це політична акція!», покинув «місце злочину» хлопців).
Сумною ходою йшов наш майбутній письменник коридором свого університету,
щоб забрати документи. Аж тут на зустріч йому крокує декан зі словами,
на кшталт: «От саме ти мені і потрібен!». Не знаючи ще про пригоду, він
запропонував Василеві Миколайовичу вирушити навчатися до Єревану,
адже вже тоді В. Шкляр встиг себе зарекомендувати як сумлінний і талановитий
студент, мав свої публікації. Коли студенти поверталися з робіт, він вже
збирав речі…
Ось таким незвичайним способом зробила доля подарунок Василеві Шкляру.
А загалом, він на неї не жаліється.
Василь Герасим’юк – випускник 1978 року. Своє звернення до студентів митець розпочав з того, що впродовж всього його життя молодість і слово йшли бік-о-бік, ніколи не розлучаючись. Лише той, хто має справу зі словом, залишається в душі молодим, а отже і світ продовжує дивувати і приносити нові і нові радощі, упереміш із негараздами, які все одно в результаті відходять на задній план. Хоч, здавалося б, його студентські роки припали на досить «сірі» часи, як назвав їх поет, цей відрізок життя найдорожчий для нього. Адже молодість вища за все, лише вона реальна, на думку Василя Дмитровича.
Також митець зазначив, що тепер, коли мова проникла в усі сфери життя
людини, та й усі науки в основі своїй мають саме її, наша професія стала
особливо актуальною.
Після таких слів, Василь Дмитрович порадував аудиторію своїми поезіями,
сповненими яскравими барвами-емоціями. Серед озвучених творів був
і вірш «Карпатські олені».
Юрко Позаяк – успішний дипломат, колишній спічрайтер Віктора Ющенка, а в душі палкий поет – також закінчив філфак КНУ ім. Т. Шевченка. Як зазначив митець, він обрав собі досить «дипломатичну» професію – вивчав сербо-хорватську, і тепер, оскільки ця мова розпалася, володіє аж чотирма одразу. Крім того, віддав перевагу саме поезії лінгвістики, тобто мові, а не літературі, адже вона аполітична, а в радянські часи це було вкрай важливо. Хоча, як говорилося, Юрко Позаяк досяг великих успіхів у дипломатії, звернувся до цієї сфери з незвичайною метою. Тоді це була єдина можливість потрапити до країн, де розмовляють мовою, вивченню якої присвятив стільки зусиль і часу. Так для Юрія Лисенка відчинилися двері Белградського, Загребського університету. Вважає, що найбільшою мірою реалізує свої здібності та знання як викладач (нині працює в Інституті журналістики).
Аліна Сверстюк, також досить успішна випускниця університету (працівник “Coca cola”) наголосила, що саме знання мов дало їй можливість так вдало вибудувати свій життєвий шлях. Вона закликала студентство берегти свої молоді роки, цінувати зусилля викладачів і брати якомога більше корисного під час навчання.
Завершила зібрання Марія Токаренко, вона потішила присутніх своїм виступом «За бідного вчителя замовте слово». Наголосила, що саме вчитель відіграє чи не найважливішу роль у житті дитини, наснажує її силами, спрямовує здібності учня в правильне русло.
Така тепла і вкрай корисна зустріч залишила в присутніх лише позитивні враження. Крім того, кожен із випускників зробив подарунки для читального залу Інституту філології: книжки письменників з автографами та диски. Останній акорд зустрічі виконав ансамбль «Козаки», що нікого не залишає байдужим до свого багатонастроєвого і вкрай яскравого виконання пісень під акомпанемент бандури та інших народних музичних інструментів.
27.03.2010 р.